Карлик пролупив око від сонячного світла і страшенного болю в потилиці. Він хотів торкнутися місця, яке так нило, але руки виявилися зв’язані.
– Ґуля, – почув він голос Пандорського, який невимушено голився кинджалом.
Піня, побачивши, що він у вагончику імпресаріо, намагався пригадати, що ж сталося. Може, він знепритомнів від вогню і Пандорський його врятував?
– Авжеж! – відповів той, ніби читаючи думки. – Саме так: я тебе врятував. Але не від пожежі, а від трупів.
Карлик перелякано закрутив очима. Зі стін на нього зирили чудернацькі маски, а поряд з ними висіли костюми та обручі, обтягнені тоненьким білим і рожевим папером, крізь які стрибали наїзниці. На столі лежали перуки, фарби, пензлі, рожева пудра і клаптики різнобарвної матерії. Імпресаріо любив творчість у будь-якому вигляді. Він тримався поетичного погляду на життя. Тому на дозвіллі завжди щось вигадував. Але зараз він провадив швидкий, але справедливий суд.
– Отож, мій юний вогнепоклоннику, – Пандорський акуратно вимив лезо ножа і почав його гострити. – Я хочу знати правду.
Спочатку Піня мовчав.
Пандорський тим часом акуратно розрізав яблука кинджалом і скибка по скибці поїдав їх. Імпресаріо був прихильником здорового способу життя, тому споживав лише рослинну їжу.
Так минуло з півгодини, і горбун почав страждати не так від страху, як від безвиході. Раптом він розплакався, і в пориві відвертості почав розповідати про своє дитинство, про батьків, яких він ніколи не бачив, бо вони відцуралися від нього, коли довідалися, що Піня народився з фізичними вадами.
Що в дитячому будинку з нього всі знущалися.
Що жив він у холоді й голоді. І лише несамовита праця над собою зробила його циркачем.
Що він ніколи не мав рідної душі в цілому світі. Що була в нього тільки мавпочка Беня, та й ту забрав Іван Сила. Тож тепер бідному Піні ні з ким і словом перемовитись.
– Тому ти вирішив їх обох засмажити, – холодно прорік Пандорський і розрізав апельсин. – Яке ж бридке почуття – заздрість! Липуче, гидке і кисліше за лимон! Фе! Ненависть пропекла тобі розум, колего! Адже цирк – це братство! Це одна велика сім’я! Це гармонія і симфонія! Це втілене диво!
Карлик клявся, що він не розуміє, як це сталося. Що в нього просто розгулялися нерви, або найшов який біс.
– До речі, як звати цього біса? Я маю на увазі другого палія, – Пандорський ретельно пережовував апельсин.
Зрозумівши, що імпресаріо знає про спільника, Піня вирішив усе валити на Фіксу.
– Це все організувала таємна поліція, – від хвилювання карлик аж захлинався. – У них свої порахунки з Іваном. Сила навіть сидів за вбивство.
– Пандорський! – раптом почувся за дверима голос мадам Бухенбах. – Ти чуєш, як усюди смердить бензином?
Від страху карлик аж затрусився.
– Не видавай! Не видавай! – пропищав він.
– Мадам, я переодягаюся. Секундочку! – крикнув Пандорський, аби виграти час.
– Це, мабуть, наші конкуренти, – не вгавала пані Бухенбах. – Вони вирішили відлякати глядачів запахом бензину. Ха-ха! Які наївні!
– Отже, слухай сюди, дорогий мій палію, – Пандорський провів кинджалом біля шиї карлика, а далі розрізав мотузки на руках. – Якщо я хоч раз зауважу, що ти щось затіваєш проти нашого цирку чи Івана Сили, то мадам Бухенбах довідається про все. І тоді тобі, наш зичливий бідолашку, доведеться нидіти в буцегарні. Я зрозуміло висловився? – Пандорський був сама галантність.
Карлик полегшено кивнув головою.
– Моя чарівна пані, – промовив імпресаріо, виходячи надвір. – Чи не здається вам, що наш цирк тут засидівся?
– От про це я й хотіла з вами порадитися, – мадам Бухенбах елегантно тримала в руці мундштук із сигареткою. – Якщо нас уже так допікають конкуренти, то не будьмо такими лінивими.
І цирк «Бухенбах» почав збиратися в дорогу.