Великі гастролі Америкою добігали кінця. Усі вже порядно занудьгували за домівкою. Іванові майже щоночі снилися домашні делікатеси – то голубці з грибами, то мамалига з бринзою, а то й пироги зі шкварками. Міха підсміювався, що Іван тепер плямкає уві сні, наче за обідом.
Жарти жартами, але насправді силач таки затужив за родиною, за односельцями, ба навіть за сусідським бовдуром, через якого змушений був накивати із села. Якби не нові друзі, яких він знайшов у цирку, то вже б несила було терпіти далі. Так би й пустився пішки додому!
Вони з Мілкою тепер багато часу проводили разом: малювали й клеїли афіші, продавали квитки, влаштовували рекламні виступи перед цирком, закликаючи перехожих на вистави. Бралися за будь-яку роботу, аби лиш бути разом. Удвох їм було невимовно гарно.
І одного разу, сидячи в напівтемному шапіто після репетиції, Іван таки наважився освідчитися дівчині.
– Мілко, виходь за мене! – напрямки мовив він, беручи її за долоню. – Обіцяю усе життя носити тебе на руках!
– Я не… Я не можу… – почала, запинаючись, вона, а далі зірвалася й вибігла із шатра.
Іван став чорнішим за хмару і теж подався надвір.
– Чого надувся? – Міха готувався до великої риболовлі і копав із вірним Бобі черв’яків.
– Мілка мені відмовила, – приречено проказав Іван.
– Та не може бути! – Голий навіть випустив бляшанку, що викликало в Бобі напад несамовитого гавкоту. – Ану цить! – потяг він пса за вухо так, що той аж заскавулів.
Рената, що йшла по воду, побачивши хлопців, пирснула сміхом у кулачок.
– Бачиш, – хмуро кивнув головою Іван. – Уже на кпини беруть!
– Ренатко, – гукнув дівчині Міха, – а де Мілка?
– Плаче, – відповіла та і чомусь заусміхалася.
– Ет, дівочі сльози, як літній дощ! Ану маршируй до Мілки! – Голий проштовхав у плечі товариша аж під рожевий вагончик дівчат, а сам усівся на порозі і став чекати.
Через десять хвилин Іван з Мілкою вийшли. Вони трималися за руки. Обличчя дівчини ще червоніло від плачу.
– Я не можу… – вона знову спинилася, і її великі блакитні очі наповнилися слізьми. – Я не можу повірити своєму щастю, – нарешті несміливо договорила вона. – Я вже стільки років сама. Це моя найзаповітніша мрія!
– Я так і думав, – підвівся Міха, обтріпуючи руки. – Бобі! – свиснув він на пса. – Поки одні мріють, ми їх годуємо. Гайда на річку!
Спанієль відгукнувся на пропозицію веселим гавкотом…
Та пригоди цього дня не закінчилися. Іванові принесли запрошення на вечерю в ресторані «Самурай» від пана Тосіко Хамацурі. Спочатку його з Міхою там частували всілякими екзотичними японськими наїдками та напоями, від чого їм з незвички було не зовсім добре. (Точніше – зовсім недобре. А надто Місі, який надурняка допався до столу, наче востаннє в житті). Після учти зірку цирку запросили в окремий кабінет, де сиділо двоє японців.
– Тосіко Хамацурі, – представився старший із них. – Маємо честь запропонувати вам бій за звання найсильнішої людини світу.
Він усміхнувся.
– Без сумніву, ви не маєте собі рівних в Європі та Америці, але є ще й Азія.
– Особливо Японія, – додав маленький з тоненькими вусиками.
– Чи чули ви що-небудь про Пацаку Мацурі, якого в нас кличуть Чорною горою? – запитав старший, поправляючи тоненькі окуляри.
– Панове, я вже не борюся на арені, – заперечив Іван. – У мене серйозна травма.
– Але ви ще не знаєте наших умов, – неухильно продовжував Тосіко Хамацурі. – Японські корпорації готові заплатити 150 тисяч переможцю і 50 тисяч – переможеному.
Умови були справді привабливі. Особливо перед від’їздом додому.
– А головне, – Тосіко Хамацурі узяв до рук позолочений ціпок, – йдеться про звання найсильнішої людини світу.
Іван задумався. Вони з Мілкою вирішили одружитися. А з такими грошима можна навіть покинути цирк.
– Згода! – потиснув він руку японцеві.
– Поєдинок відбудеться за тиждень. Розрахунок на місці, – діловито прощався Тосіко Хамацурі. – Ах так, забув сказати, – він торкнувся рукою чола, мовби щось згадуючи. – Боротьба вестиметься в японському стилі, а не європейському.
«От бісові діти», – подумки вилаявся Іван і поспішив повідомити новину друзям.