Трохи передмови…
Усе, що стосується спілкування з дітьми, здається мені особливо важливим і гідним уваги. Тут, як у хірургії: помилки бажано зводити до мінімуму. Саме тому, взявшись за статтю “Я не просила мене народжувати…”, серйозно роздумувала з ручкою в руці, перш ніж сісти до комп’ютера.
Чому дитина вимовляє ці слова? Які уроки з них повинні винести батьки? Як пов’язана фраза з докорами і відчуттям провини? Яким чином батькам реагувати на подібні заяви?..
Питань багато. Не встигнеш відповісти на одне, як тут же піднімає голову друге… п’яте… десяте…
Не претендую на оригінальність думок або глибоке психологічне розкриття теми. Претендую на стовідсоткове авторство тексту, створеного на основі власного досвіду, знань і роздумів. Отже.
Дитина – лакмусовий папірець сім’ї
Що зазвичай відчувають батьки, коли чують від дитини фразу “Я не просила мене народжувати…”?
Образу на “невдячність”.
Ну так, ми ж так старалися, виховували. І мріяли на виході отримати зовсім іншу людину. А правильніше сказати, у думках і мріях створили і леліяли образ певного ідеального сина, або дочки. І особливо не морочилися над тим, що думає, чого бажає дитина сама, як і над тим, чи правильно ми її виховуємо, чи ті слова кажемо, чи ті вчинки здійснюємо.
Давайте на хвилиночку відволікнемося і прогуляємося літнім пшеничним полем.
Тут навесні в землю були кинуті зерна пшениці. Зараз жовте наливне колосся кланяється землі за хороше живлення, людині – за прекрасний догляд.
А от картопля на цьому полі не росте: її бульби лягли в борозни на іншому полі.
Звичайно, багато що залежить від потенціалу, закладеного в насіння, зовнішніх умов для зросту і розвитку. Але скільки ні міняй їх, від цього пшениця все одно не перетвориться на просо чи ячмінь, а з картопляних бульб не проростуть гладкі, блискучі пір’їнки цибулі.
Спитаєте, до чого це я кинулася в біологічні дослідження?
Щоб яскравіше, опукло зобразити давно помічене народом: що посієш – те й пожнеш.
Які якості батьки посіють у душу своєї дитини, ті і виростуть разом з її дорослішанням. І ніякі гени, “вулиця” не здатні кардинально змінити щось. Вплив генів перебільшувати не варто. Їх вплив, як і будь-які життєві труднощі, долаються легше і простіше, якщо людина ще в дитинстві навчається законам успішності. А “вулиця” і щось там ще впливають тим менше, чим більше безумовної любові вкладають у дитину батьки.
Діти – лакмусовий папірець, який показує, у наскільки комфортних умовах вони виховуються, яка атмосфера в сім’ї. Отже відмовки, на кшталт: “ми його (її) так не виховували”, “не таким (такою) ми тебе ростили” – дитячий лепет, яким батьківські помилки і огріхи неможливо ні скрасити, ні виправдати. Що вирощували – те і отримали. За вкрай рідкісним виключенням, коли дитина вчиться “від осоружного”.
Але виключення, як відомо, дані для того, щоб підкреслити закономірності.
Для кого і для чого ми народжуємо дітей?
Перш, ніж читати далі, візьміть ручку, аркуш паперу і спробуйте письмово (дуже чесно!) відповісти на питання, винесене в підзаголовок.
Це питання важливе, на мій погляд, тому, що саме в ньому ховаються корінці батьківських слів і вчинків.
Подивіться, що ви написали?
Нескладно передбачити, що в когось з’являться такі відповіді: “Щоб було кому доглядати в старості”, “Щоб було кому подати склянку води на старості років”, “Щоб був у сім’ї помічник”, “Бо час прийшов”, “Щоб продовжити рід”, “У всіх діти є – я що, гірше?..”, “Щоб отримати батьківський капітал… соціальну допомогу держави…”, “щоб у старості не працювати”.
Саме в тих сім’ях, де відповіді на питання нагадують вищевикладені, і виникає з часом проблема під “кодовою” назвою “Я не просила мене народжувати”.
Чому? Бо в цих відповідях закладені корисливі мотиви. Не про дитину думають батьки, а про себе піклуються. Дитина для них – усього лише засіб досягнення цілей. Народжують вони її, виховують – і чекають віддачі. Іноді у вигляді послуг на старості, а то і цілком матеріальних вигод. Іноді – щоб підняти самооцінку, самоствердитися в суспільстві, ніби, і в нас усе, як у людей. І немає в душі справжньої потреби не отримувати, а віддавати.
“Так для чого тоді, по-твоєму, ми народжуємо дітей?” – запитає мене нетерплячий читач.
Нічого нового не відкрию: для того, щоб вони побачили цей прекрасний світ і навчилися радіти йому, щоб навчити їх любити себе і людей.
Але щоб подарувати такі можливості дитині, раніше треба самим навчитися повсякденній радості від усвідомлення “я живу!” і безумовної любові до себе і людей.
Ох, ця “безумовна любов”! Говорять-говорять про неї, а що це таке і “з чим їдять” – спробуй розберися!
Це любов без яких би то не було умов – це коли ми не ліпимо дитину за образом, створеним нашою уявою, а приймаємо сина чи дочку такими, якими вони є; помічаємо схильності, кращі якості і створюємо умови для їх розвитку.
Так, любити складніше: вимагається багато терпіння і часу. І мало зустрічається щасливчиків, які виросли в атмосфері безумовної любові, як і батьків, які точно знають свою місію на цій землі. Свого часу багато наших тат і мам не отримали такої любові. Тепер, як естафетну паличку, невміння любити передають нащадкам.
Це не провина батьків, це їх біда.
Справжня суть батьківських докорів
Для тих, хто все ще недостатньо проник у глибину проблеми або хто готовий затриматися на глибині і до кінця розгребти її “брудну білизну”, пропоную розглянути суть типових батьківських докорів, які стають пусковими механізмами для фрази “Я не просила мене народжувати”.
“Ми тобі життя подарували, а ти…” Замислимося. Так, життя – Дар. Але кому і чий? Я не маю на увазі зараз Творця (хоча вірю в Нього), щоб не дратувати атеїстів. Я кажу про інше. Що переважить: ваш подарунок для маленької людини, яку ще належить навчити цінувати його, – або її подарунок вам, дорослим, у вигляді щоденної радості спілкуватися з дитиною?
Що, не відчуваєте радості? Втомилися, знервовані і “сил немає терпіти пелюшки”? Розчарую: дитина тут ні при чому. З нею чи без неї, ви просто доки самі не вмієте цінувати кожен день і кожну мить свого життя, проживати його із світлими почуттями. А дитину народили, щоб через неї стати краще. Так не стогніть, а ставайте!
Але навіть якщо ви не згодні з моїми аргументами, поглянемо на питання по-іншому. Коли ми даруємо другові краватку, ми не вказуємо йому, коли, куди і як надівати. А коли даруємо людині життя, чомусь відразу ж починаємо вказувати, що з ним робити. І ні б, щось ділове радили! Але ж командуємо і контролюємо: сюди не ходи, того не роби, так не думай. Уловлюєте невідповідність? Подарунок тому так і називається, що підноситься ДАРОМ!
“Я все життя тобі віддала“, “Присвятила дітям усе своє життя“. На перший погляд, абсолютно нешкідливі слова. Мама хоче сказати: “Я настільки люблю своїх дітей, що добровільно відмовилася від багатьох радощів життя”.
Але при найближчому розгляді, якщо хочете – через лупу, підтекст прочитується приблизно наступний: “Свого життя в мене немає”. Ми зараз не про те, що така мама проживає (чи намагається прожити) життя за дитину, а про те, що діти розуміють підтекст буквально. Знаючи, відчуваючи за своїм маленьким досвідом, що життя має бути в кожного, вона доходить до висновку: “Я винна, що в мами немає свого життя”.
“Ти мені життя зіпсував“, “Ти в мене на шиї сидиш“. Ну, зрозуміло: якість життя батьків погіршуєш ще як!
Зустрічаються батьківські “перли” і як “нешкідливі” прохання: “Тобі що, важко? Я ж тебе так прошу”. Ага, “прошу”, знаючи, що таке прохання для дитини – закон. А якщо вона не послухалася, за цим йде, як правило, або покарання, або образа батьків плюс обіцянка помститися: “Ну, почекай, нехай тільки тобі щось знадобиться”.
Горде “Лише заради тебе живу“. І знову – начебто про любов, про те, як багато дитина для нас означає. Але послання інше: “Життя саме по собі не має цінності”.
Діти не стільки розуміють, скільки відчувають таємний сенс подвійних послань. Така от у людини будова мозку: свідомість (розум) – усього лише верхівка айсберга, а близько вісімдесяти відсотків його (підсвідомість) живе своїм, таємним життям. Інстинкти, емоції – з цієї “опери”. Вони-то і грають роль першої скрипки в злагодженому оркестрі людської психіки. А в даному випадку, надзвичайно вдалим чином прочитують підтексти, що закладені в батьківські докори.
Світлана Локтиш