У першій частині статті ми говорили про те, що дитина – лакмусовий папірець сім’ї, осягнули суть батьківських докорів. У другій частині – поговорили про шкоду докорів для батьків і про вплив на дитину відчуття нез’ясовної провини, яке виникає в результаті інфантильної поведінки батьків. Прийшов час шукати рішення життєвої задачі під назвою “Я не просила мене народжувати”.
Що робити? Шукаємо рішення.
Ви можете запитати: для чого ти так детально розписала негативні наслідки докорів?
…Пропоную на пару хвилин перенестися в Стародавню Грецію. Ми – у театрі. На сцені йде вистава: вирують людські пристрасті. Ми напружено стежимо за перипетіями доль героїв, разом з ними боремося, страждаємо, плачемо і помираємо – щоб… відродитися знову. У новій якості.
Ще древні греки ввели поняття “катарсису” (від грец. katharsis – “очищення”). Аристотель пояснював катарсис як “душевну розрядку”. Її застосовували у своїй практиці лікарі, призначаючи пацієнтам відвідування театру як ліки. Вони знали, що в результаті внутрішньої роботи темні, важкі переживання в момент піку переходять у світлі, благородні почуття і емоції: відбувається очищення душі.
От і відповідь на ваше питання, дорогі читачі: мені дуже хотілося, щоб ви подивилися на своє ставлення до дітей ніби з боку і відчули щось на кшталт катарсису.
Якщо ви почули від дітей слова “Я не просила мене народжувати…” чи їх варіації, це привід якнайшвидше озирнутися на свої батьківські помилки. Побачити їх і усвідомити – тобто, зробити перший крок до того, щоб змінити ситуацію в кращій бік, почати вирішувати життєві завдання.
При цьому не треба звинувачувати себе в тому, що вже зроблене: відповідальність і відчуття провини – різні речі. Самобичування згає час, але не допоможе розв’язати проблему.
У кожен момент свого життя ми вибираємо краще рішення – виходячи з наявного досвіду. Прийміть себе таким, яким ви були раніше. Ми не боги, ми прийшли сюди, щоб вчитися і удосконалюватися, а тому помилки неминучі. Батьки ростуть разом зі своєю дитиною – у духовному плані.
Нехай вас заспокоює той факт, що дитина не лише хороше, але і перший досвід конфліктів зі світом отримує від батьків, і тим самим, як щепленням, зміцнює свій психологічний “імунітет”.
Така теорія зовсім не виправдовує батьківських помилок, але усвідомлення ситуації дозволяє звільнити мозок від власного відчуття провини і почати діяти, почати піклуватися, щоб ВИ-нинішній стали краще. Пам’ятаєте? Міняти треба не дитину, а саме СЕБЕ. Тільки власне життя людина може контролювати і удосконалювати.
Сфокусуйте увагу на рішенні життєвої задачі. Сподіваюся, ці поради допоможуть вам:
- Спершу сконцентруйтеся і відповідайте собі на питання: чи готові ви змінюватися? Якщо відповідь “так”, рухаємося далі.
- Виправити щось у минулому неможливо. Почніть жити тут і зараз. Прямо зараз почніть вибудовувати з дитиною серйозні, довірчі стосунки партнерів, які люблять і шанують один одного. У таких стосунках маніпуляціям місця немає. Навчіться брати на себе відповідальність за всі свої рішення, а також притримувати язика, коли з нього готові зірватися чергові докори.
- Якщо ваша дитина зараз знаходиться в підлітковому віці, постарайтеся зрозуміти, що в цей період відбувається зміна ролей – батьків і дітей. Ваша дитина подорослішала. І ви в її уявленні зійшли з трону “божків”, якими були для неї маленької. Подорослішайте ж, нарешті, самі.
Якщо ви щиро визнаєте перед сином або дочкою, що ви – звичайна людина, що дорослі теж помиляються, більше вірогідності, що зможете порозумітися. Ваш підліток обов’язково оцінить щирість.
- Навчіться бути внутрішньо вільними, гармонійними, щасливими. Власний приклад – кращий засіб виховання. Дитина, дивлячись на вас, сама зрозуміє, як їй стати щасливою.
- Вже зараз візьміть ручку, папір і пропишіть:
- цілі, які ставите перед собою у вихованні;
- свої сильні сторони у вихованні дитини;
- свої ресурси.
Усе це стане важливим початковим матеріалом для роботи в цьому напрямі.
- Частіше ставте собі питання: що я можу зробити вже зараз, щоб поліпшити ситуацію?
- Можливо, вам знадобляться поради, тренінги, консультації. Скористайтеся цією прекрасною можливістю, яку подарував нам час: розібратися в собі за допомогою фахівців.
Життя – найбільший Дар, шанс набути на цій землі гармонії. Я не матеріаліст, я вірю в те, що є Тонкий світ, куди рано чи пізно потрапимо усі. Мені здається, що наша Земля – це якраз чистилище, через яке ми проходимо на шляху до життя вічного. Давайте чиститися і ставати кращими!
P.S. Маленька історія з мого життя.
Не думайте, що я взялася повчати когось з висоти своєї гордині. Я теж була колись далеко не ідеальною мамою, хоча і прагнула до ідеалу.
Мій молодший син років у п’ять-шість стурбувався тим, що в нього “немає бровок”. Я намагалася розповісти, що це не так, підносила до очок люстерко особливим чином, щоб у ньому відображувався білий пушок на місці, де мають бути брови.
– Дивися сюди. Бачиш: у тебе є брівочки. Просто вони світлі, тому їх погано видно. Сонечко любить тебе, часто задивляється на личко, от і зробило бровки біленькими.
Син подивився-подивився в дзеркало, а потім заявив:
– Ні, це не брови. Навіщо ти мене, мама, такого безбрового, народила?
Сьогодні в мого сина – брови досить широкі і густі, русяві, виразно видні на обличчі. Ми згадуємо той випадок, коли розповідаємо веселі сімейні історії. Дружно сміємося, по-доброму під’юджуючи один одного. Але я-то тепер знаю, що за тими словами маленького хлопчика ховалося “доросле” переживання. І воно було куди більше, ніж з приводу відсутності брів: син не приймав себе таким, як є, не вмів цінувати себе належним чином.
По суті, це була варіація (хоч і в сильно пом’якшеній формі) все тієї ж проблеми “Я не просив мене народжувати…”
Отже я сама пройшла через цю проблему. Прийняла її і усвідомила. Працюю над собою.
У мене чудові стосунки із вже дорослими синами. Я вдячна моїм хлопчикам за те, що вони змогли пробачити батьківські помилки. І дуже хочу, щоб хтось, кому належить виховувати або хто виховує маленьких дітей, допустився їх менше. А той, у кого діти дорослі, теж, нарешті, подарував їм безумовну любов.
Нехай наші діти ростуть щасливими! А для цього повинні навчитися бути щасливими ми, батьки.
Світлана Локтиш