Мене звати Ліса. Я дівчинка – зрештою, це видно з мого імені.
Мені сім років, скоро буде вісім. Часом мама каже:
– Ти велика мамина доня, то й витреш сьогодні тарілки.
Лассе та Буссе, буває, кажуть:
– Із такими пуцьвірінками в індіанців ми не граємося.
Тож мені невтямки: велика я все-таки чи мала? Коли одні вважають людину великою, а другі малою, то, виходить, людина до міри доросла.
Лассе та Буссе – мої брати. Лассе дев’ять років, а Буссе – вісім. Лассе дуже спритний і може бігати швидше за мене. А ми з Буссе бігаємо однаково. Іноді, коли Лассе і Буссе не хочуть зі мною бавитися, Лассе хапає мене в міцні обійми, а Буссе тимчасом трохи виривається вперед і випереджає. А потім Лассе пускає мене і легко наздоганяє Буссе.
У мене немає сестри, а шкода. Бо хлопці дуже капосні.
Ми мешкаємо в садибі, що зветься Середня. Це тому, що вона міститься між двох інших. Ті інші називаються Північна й Південна. Усі три садиби стоять в один ряд.
Насправді вони дещо не такі, як на моєму малюнку, та це тому, що я не вмію добре малювати. У Південній садибі живе хлопець на ім’я Улле. У нього немає ні братів, ні сестер, але він бавиться з Лассе та Буссе. Йому вісім років, і він також швидко бігає.
У Північній садибі живуть дівчата. Дві дівчинки. На превелике щастя, не хлопці, їх звати Брітта й Анна. Брітті дев’ять років, Анні – стільки само, як мені. Я щиро їх обох люблю. Може, Анну трішки дужче.
Однак у нас на хуторі, що зветься Гамірний, дітей небагато. Хутірець дуже маленький, тут усього три садиби: Північна, Середня й Південна. І всього шестеро дітей: Лассе, Буссе, я, Улле, Брітта й Анна.