Спершу Лассе, Буссе і я жили в одній кімнаті – цебто в правій мансарді, що біля горища. Тепер я живу в лівій мансарді, яка раніше належала бабусі. Та про це я більше розповім згодом.
Часом буває страшенно цікаво жити в одній кімнаті зі своїми братами. Але тільки часом.
Приємно ввечері лежати в постелі й розповідати одне одному про привидів. Хоч і страшнувато. Лассе знає про них такі моторошні історії, після яких я ще довго-предовго лежу вкрита з головою. Буссе не любить ніяких таких історій. Він тільки те й робить, що розповідає силу-силенну своїх пригод, які переживе, коли подорослішає. Тоді, як поїде до Америки, де живуть індіанці, і стане їхнім вождем. Одного вечора, коли Лассе розповідав якусь страшезну історію про привида, що сновигав у будинку і переставляв усі меблі, я так злякалася, що мало не вмерла. У кімнаті було вже майже темно, а моє ліжко стояло далеко від ліжка Лассе та Буссе, аж раптом ні з того ні з сього застрибав стілець. Я подумала, що й до нашого будинку закрався привид, щоб переставляти наші меблі, й щосили закричала. Тут я почула, що Лассе та Буссе пирхають від сміху. Знаєте, що вони накоїли? Прив’язали до стільця дві мотузки і, лежачи у своїх ліжках, смикали за них так, щоб стілець підстрибував. Як це на них схоже! Я спершу розсердилася, а потім і сама стала сміятися.
Коли живеш в одній кімнаті зі своїми братами і вони старші за тебе, то ти ні на що не маєш жодних прав. Скажімо, у нас завжди командував Лассе, коли ввечері вимикати світло. Тоді, як мені хотілося почитати шведські казки, Лассе заявляв, що треба вимкнути світло й розповідати щось про привидів. А тоді, як я хотіла спати, Лассе та Буссе бавилися в голодного лиса.
Лассе міг лежати у своєму ліжку і вимикати світло, коли заманеться, бо обмотав вимикач цупким папером, до якого прикріпив мотузку, кінець якої діставав до бильця його ліжка. Він смикав за мотузку – і світло вимикалося. Цей спосіб був для мене настільки незрозумілий, що я навіть не можу його описати, бо не збираюся ставати інженером хитромудрих винаходів, коли виросту. Це Лассе казав, що збирається стати інженером хитромудрих винаходів. Я про те нічого не знаю, та Лассе каже, що то прекрасна професія, і він повинен для того вміти обмотувати вимикачі цупким папером.
Буссе хотів стати вождем індіанців. Принаймні він досі так завжди казав. А недавнечко я почула, що він хотів би водити локомотиви, тож, вочевидь, передумав.
Я не знаю, ким насправді хочу стати. Либонь, мамою, бо дуже люблю малих дітей. Поки що я – мама семи ляльок. Але скоро вже буду завелика бавитися ляльками. Ох, як не хочеться дорослішати!
Найкращу мою ляльку звати Белла. У неї блакитні очі та русяві кучері. Вона лежить у ліжечку для ляльок на рожевій білизні, яку пошила мама. Якось, коли я зайшла до кімнати і хотіла взяти Беллу на руки, то побачила в неї вуса й борідку. Їх намалювали їй Лассе та Буссе шматком вуглини. Я рада, що більше не живу в їхній кімнаті.
Коли виглянути з кімнати Лассе та Буссе надвір, можна побачити, що робиться в кімнаті Улле. Він також живе в мансарді. А Середня і Південна садиби лежать дуже близько одна до одної. Тато каже, що вони мовби підпихають одна одну. На його думку, між садибами мала би бути трохи більша відстань. Але Лассе, Буссе і Улле так не вважають. Їм подобається так, як є. Між Середньою і Південною садибами тягнеться огорожа, а в тій огорожі росте велике дерево. Тато каже, що то липа. І та липа сягає гіллям від вікна Лассе та Буссе аж до вікна Улле. Коли Лассе з Буссе кортить поспілкуватися, то вони залазять одне до одного просто через липу. То виходить набагато швидше, ніж спускатися сходами вниз, іти через одну хвіртку, тоді через другу і знов підніматися сходами.
Якось тато Улле і наш тато надумали спиляти липу: мовляв, від неї в будинках дуже темно. Та Лассе, Буссе і Улле зчинили такий ґвалт, що липі дали спокій. Її не спиляли. Вона там росте й досі.