Зрештою нам набридло гратися в сіні. Лассе, Буссе і Улле щоранку кудись зникали.
Ми не знали куди, але навіть не цікавилися тим, бо нам і так було весело.
На лузі за Південною садибою багато пагорбів і каміння. Там ми з Бріттою та Анною й бавилися.
Одного дня Брітта запропонувала облаштувати в якійсь ущелині свою хатину для ігор. Таку собі невеличку кімнатку.
Як то було цікаво! Ми так гарно облаштували ту хатину, що вона вийшла найпрекраснішою хатиною для ігор, яку ми коли-небудь мали.
Я спитала маму, чи можна взяти кілька маленьких хідничків, і вона дозволила.
Ми поклали їх на каміння – й ущелина стала ще більше схожа на кімнату. Потім принесли коробки з-під цукру, і вони нам правили замість шаф, а чотирикутний ящик посередині мав правити нам за стіл. Брітта позичила в мами картату хустку і послала її, мов скатертину, на стіл. Тоді кожна з нас принесла свої ослінчики, щоб було на чому сидіти.
Я ще принесла і свій красивенний іграшковий кавовий сервіз, а Анна – карафку в бузкові квіточки для соку.
Все це ми поставили в коробки з-під цукру, але, звісно, спершу позастеляли в тих коробках кольоровим папером. Потім ми нарвали цілі букети дзвіночків і стокроток і поставили їх на стіл у банці з водою. Як то було гарно!
Того дня Агда пекла пироги, і я теж зліпила кілька крихітних іграшкових булочок. А потім ми посідали за столом у нашій хатині, пили каву з моїх красивих іграшкових чашок і наминали булочки. Анна принесла карафку соку, і ми пили ще й сік.
Ми бавились у гру, де Брітта була господинею та звалася пані Андерсон, а я була служницею і звалася Агда, Анна ж була нашою дитиною. Так от, ми збирали малину, що росла поблизу, виймали з неї біленькі дрібочки і вдавали, ніби давимо з них білий сир. Брітта, тобто пані Андерсон, сказала мені:
– Невже ти, Агдо, ніколи не навчишся добре давити сир?
Я відповіла:
– То нехай пані Андерсон давить свій нікчемний сир сама!
Тільки-но я це сказала, як побачила, що з-за кам’яного пагорба вигулькнув чуб Буссе, і застерегла дівчат:
– За нами підглядають хлопці.
Тоді ми закричали:
– Ха, ми вас побачили, тож можете виходити!
Лассе, Буссе та Улле прибігли до нас і стали кривлятися.
– Невже ти, Агдо, не вмієш надавити пані Андерсон нікчемного сиру?
Вони довго не давали нам спокою, тож того дня ми більше не бавилися у своїй хатині.
Лассе запропонував пограти в гилки, і ми погодилися. Щоправда, дурненький Лассе весь час кепкував:
– Невже ви, пані Андерсон, не можете бігати швидше? Ану, ловіть м’яча, пані Андерсон!