Наступного дня Лассе, Буссе й Улле знову кудись зникли відразу, тільки-но поїли вранці кашу. І коли ми з Бріттою та Анною бавилися в нашій хатині для ігор майже до обіду так, що вже й надокучило. Нам стало цікаво, де все-таки цілий день пропадають хлопці. Раніше ми цим не переймалися, та якщо задуматися, то вони увесь тиждень не показувалися нам на очі, хіба що ввечері, коли грали в гилки.
– Ми їх вистежимо, – сказала Брітта.
– Авжеж, – сказали ми з Анною, – ми їх вистежимо. Бо нам треба знати, що вони роблять.
Перед обідом ми посідали на ґанку чатувати.
Раптом мов із-під землі виріс Лассе. А трохи перегодом – Буссе. А тоді й Улле. Проте вони прийшли з різних боків. Тоді ми зрозуміли, що в них знову з’явилася таємниця, якої ми не повинні знати. Інакше вони прийшли б разом.
Ми взяли із собою на ґанок ляльок, аби хлопці не здогадалися, що ми за ними стежимо. Ми бавилися ляльками і не сказали хлопцям ані слова. Потім ми всі пішли обідати. Пообідавши, поквапилися на ґанок.
За хвильку-другу вийшов Лассе. Ми бавилися ляльками. Лассе мимохідь погладив Мурчика. А тоді зірвався з місця і чкурнув за ріг будинку. Ми кинулися до моєї кімнати, бо звідти могли бачити його через вікно. Він розгледівся туди-сюди, а потім проліз крізь кущі смородини й перескочив кам’яний мур, що оточував наш сад. Більше ми його не бачили. Зате відразу з’явився Буссе. Він дуже обережно скрадався і зник у тому самому напрямку, що й Лассе.
– Увага, – мовила Брітта, – невдовзі з’явиться Улле. Нумо ховатись у смородині!
Ми так і зробили. Залізли в кущі смородини й принишкли, а за якусь мить з’явився Улле. Він пробігав так близько від нас, що ми могли б ухопити його за ногу, але нас він не помітив. Ми крадькома пішли за ним.
За нашим садом розкидається велика лука, де ростуть зарості ліщини, ялівцю та інші кущі. А також дерева. Тато каже, що вирубає всі кущі, щоб коровам було вільніше пастися, але, сподіваюся, він цього не зробить. Адже там дуже добре ховатися.
Ми скрадалися за Улле на певній відстані, але зненацька він мов крізь землю провалився. Усі наші зусилля були марні. Ми знали, що хлопці десь на луці, та хоч скільки шукали, не могли знайти.
Аж тут Анна сказала:
– Придумала! Візьмемо Свіпа! Він нас виведе на Улле.
Нам із Бріттою сподобалась ідея Анни. Ми побігли до Південної садиби і спитали в мами Улле дозволу взяти на якийсь час Свіпа.
– Звичайно, беріть, – дозволила вона.
Свіп дуже зрадів, коли збагнув, що його беруть на прогулянку. Він став стрибати й гавкати.
Тоді ми його спитали:
– Свіпе, де Улле? Шукай Улле!
Свіп почав нюхати землю, і нам треба було тільки йти за ним. Він перестрибнув через наші кущі смородини і вибіг на луку, а ми – за ним. На шаленій швидкості він прочесав зарості ліщини. І зненацька вивів нас просто на Улле. Бо перед нами стояв Улле, а поруч нього – Буссе й Лассе. То ось яка в них була таємниця! Виявляється, хлопці збудували на луці в заростях курінь.
– Ну що? Здивовані? – спитали ми.
Це справді так і було.
– Не намагайтеся від нас щось приховувати, бо ми однак про все дізнаємося.
– Авжеж, тільки якщо братимете з собою собаку, – сказав Лассе.
Свіп на радощах аж підстрибував, напевно, думав, що зробив щось справді важливе. А ми пообіцяли йому на вечерю величезну кістку.
Хлопці збудували гарний курінь. Вони прибили кілька дошок навколо чотирьох дерев, які стояли чотирикутником, так що в кожному кутку куреня було по дереву. Потім із ялівцевого гілля помостили стіни, бо більше не вистачило дошок, як сказав Лассе. А кілька дошок поклали вгорі, щоб вийшов дах, і накрили їх старою попоною.
– Як ви думаєте, приймемо дівчат до гурту? – спитав Лассе в Буссе та Улле.
– А сам ти як думаєш? – спитали Буссе та Улле, бо передусім їм хотілося знати його думку.
Лассе відповів, що нас можна прийняти.
Потім ми бавилися в курені в індіанців. Лассе був вождем і звався Дужою Пантерою, Буссе звався Спритним Оленем, а Улле – Стрімким Соколом. Брітта отримала ім’я Буркотлива Ведмедиця, Анна – Жовта Вовчиця, а я – Хитра Лисиця.
Мені хотілося зватися якось краще, та Улле не дозволив. У нашому курені не було багаття, але ми вдавали, що воно є і що ми сидимо навколо нього й куримо люльку згоди. Я відкусила манюсінький кусочок люльки згоди, і вона виявилася неймовірно смачною. У хлопців були луки та стріли, й вони зробили їх і для нас. Лассе сказав, що потойбіч луки живуть ще індіанці племені команчі. Вони дуже підступні й небезпечні, і їх усіх треба перемогти. Ми взяли свої луки і з галасом та криком побігли до індіанців.
Із другого боку луки паслися наші корови. Лассе сказав, що то і є команчі. Дуже схожі слова, сказав він. О, як ті команчі дременули! Лассе крикнув їм услід щось по-індіанськи, проте я не думаю, що корови його розуміли.