Літні канікули бувають такі довгі, що мені вже навіть починає хотітися ходити до школи.
Буссе каже, що він напише листа королю й попросить його позакривати всі школи, але я сподіваюся, що король цього не зробить.
А от мені в школі подобається. Я люблю нашу вчительку, люблю однокласників і підручники, які обгорнула красивим папером, а на нього наліпила етикетки зі своїм прізвищем. Лассе та Буссе ніколи не обгортають своїх книжок красивим папером, поки їх не змушує це зробити мама або вчителька. А ще вони у своїх книжках щось мазюкають. Лассе, скажімо, вирізає з газет голови всяких футболістів і приклеює їх у підручник з географії. Він каже, що географія стає набагато цікавіша, але я сумніваюся. Мене збиває з пантелику те, що під малюнком, де написано «Китайський селянин саджає рис», усе китайське, а в селянина обличчя шведського футболіста.
Ми, всі діти з Гамірного, чимчикуємо до школи гуртом. Нам треба виходити з дому вже о сьомій, бо дорога далека. Ми беремо з собою бутерброди й молоко, тож маємо що їсти на великій перерві. Часом Лассе, Буссе й Улле з’їдають свій обід ще дорогою до школи.
– Однаково де нести той обід – у животі чи в портфелі, – каже Лассе.
Наша вчителька живе в будівлі школи на другому поверсі. Там у неї гарне помешкання, піаніно, багато книжок і чистенька кухонька. Ми допомагаємо їй носити дрова. Інколи вона дає нам читати книжки, а інколи ще й пригощає нас какао.
Якось, коли ми прийшли до школи, виявилося, що двері були замкнені, бо вчителька захворіла. Усі інші діти, крім нас, дітей із Гамірного, знали про це, бо у Великому селі є телефон, а в Гамірному немає. Ми не знали, що робити, бо школа була замкнена й порожня. Урешті ми піднялися сходами й постукали у вчительчині двері.
– Заходьте, – сказала вчителька.
Ми зайшли. Вона, дуже хвора, лежала в ліжку. Учителька сподівалася, що це прийшла жінка, яка мала їй допомагати, але та не прийшла. І тут учителька спитала, чи не хотіли б ми їй допомогти. Ми погодилися. Хлопці збігали по дрова, а Брітта розпалила плиту й поставила воду на чай. Я підмела підлогу і збила подушки, а Анна поставила на тацю сніданок. І потім ми пригостили вчительку чаєм із бутербродами.
Учителька сказала, що їй дуже хочеться на обід гуляшу, мовляв, у неї є м’ясо. Якби ми взялися його приготувати, то вона підказувала б, що за чим треба робити.
– Можна спробувати, – сказала Брітта. – Якщо не вийде гуляш, то вийде щось інше.
Усе-таки вийшов гуляш, і тепер я знаю, як його готувати, тож мені не доведеться вчитися, коли виросту.
Учителька запросила і нас скуштувати гуляшу, і він виявився дуже смачним. Потім Брітта й Анна помили посуд, а я витерла його. Лассе, Буссе та Улле сиділи біля полиці з учительчиними книжками і весь час щось читали, бо з хлопців ніколи немає ніякої користі. Ми пробули у вчительки стільки, як на уроках. А тоді спитали її, чи й завтра вона хворітиме.
«Вочевидь, так», – відповіла вчителька. Тоді ми спитали, чи не можна нам прийти до неї й завтра і допомогти їй. Вона відповіла, що буде дуже рада, якщо ми прийдемо.
Коли ми з Бріттою й Анною прийшли до неї наступного дня, вчителька лежала на зіжмаканій постелі та мріяла, бідолашечка, про вівсяну кашу.
Ми допомогли їй сісти в крісло-гойдалку і так гарнесенько перестелили ліжко, що вона, як тільки лягла на нього, відразу відчула себе принцесою. Ми зварили їй вівсяну кашу, а потім дали кави зі свіжими булочками, які я принесла з дому. Учителька зізналася, що дуже приємно бути хворою. Та, на жаль, наступного дня вона зовсім видужала. Інакше ми навчилися б іще багато чого готувати.
Восени і взимку, коли ми вранці йдемо до школи, а ввечері повертаємося додому, надворі ще темно. Самому потемки було б дуже незатишно іти, але вшістьох дуже весело. Майже вся дорога веде через ліс, і Лассе намагається переконати нас, що там повно тролів, велетів і відьом. Може, це й правда. Однак ми нікого з них не бачили. Часом, коли ми вертаємося додому, на небі сяють зорі. Лассе каже, що їх там два мільйони п’ятсот тисяч п’ятдесят чотири, а ще він каже, що знає, як кожна з них називається.
Але я думаю, що він вигадує, бо коли я раз спитала, як називається одна зоря, то він сказав, що то Красуня. А наступного дня дорогою додому я знову спитала його про ту саму зорю, і він сказав, що то Корона Королеви.
– Та ні, ти вчора казав, що то Красуня! – вигукнула я.
Він мені відповів:
– А це не вона! Сьогодні вночі Красуня впала з неба. А ця зветься Корона Королеви, слово честі!
Часом дорогою зі школи ми співаємо «Ми йдемо лісами, горами і долами» або щось інше. Ото вже хтось дивується, коли нас чує! Бо в такій непроглядній темряві не видно, що то співаємо ми, діти з Гамірного, прошкуючи додому.