Одного осіннього вечора усі наші мами і тата поїхали на гостину до купця у Велике село. Удома залишилися тільки ми, діти, дідусь і Агда. Я тричі бликнула Брітті та Анні у вікно ліхтариком, що означає: «Приходьте негайно! Мені треба з вами поговорити!»
За кілька хвилин я почула їхню ходу на сходах. Та, власне кажучи, мені не було про що з ними говорити. Я просто занудьгувала. Спершу ми роздивлялися мої закладки і трохи побавилися в панночок. Потім вирішили зійти вниз і потеревенити з Агдою. І тоді Анна запропонувала нам переодягтися так, щоб Агда нас не впізнала.
Ми довго не барилися. На горищі висіло багато маминого й татового вбрання. Брітта сказала, що вона переодягнеться на чоловіка і наділа татові смугасті штани, брунатний піджак і круглий чорний капелюх. Штани, звичайно, були задовгі, тож їй довелося пришпилити їх шпильками, а рукави закасати. Потім вона намалювала собі сажею вуса й бороду і так стала скидатися на кумедного дідуся, що ми від сміху насилу натягли на себе спідниці. Я одягла чорну мамину спідницю і квітчасту блузку, а на голову – чорний капелюшок із серпанком. Коли я спустила серпанок собі на обличчя, то Брітта й Анна мене не впізнали. Анні також захотілося серпанку, але ми більше не знайшли жодного капелюшка, тож їй довелося запнутися хусткою. А ще вона так само, як і я, наділа довгу спідницю й вовняну кофту.
Лассе і Буссе гуляли в Улле, і ми зійшли сходами вниз так, що ніхто нас не побачив. Ми прокралися надвір, а потім підійшли до кухонних дверей і постукали. Просто затарабанили.
– Хто там? – спитала Агда трохи зляканим голосом.
Спершу ми розгубилися, а тоді Брітта озвалася грубим голосом:
– Волоцюги!
– Я не можу вас пустити до хати, бо господарів немає вдома, – відповіла Агда.
– А ми хочемо зайти! – крикнули ми, тарабанячи у двері.
Далі ми не могли стриматися від сміху. Я намагалася сміятися тихо, а виходило якесь булькання, тож, напевно, Агда нас почула.
Тільки-но вона відхилила двері, як ми ввалилися досередини.
– Зроду такого не бачила! – скрикнула Агда. – І що це за поважне панство до нас завітало?
– Мене звати Карлсон, – відрекомендувалася Брітта. – А це мої дружини.
– Які у вас, пане Карлсон, прегарні дружини! – сказала Агда. – Та ще й дві. Чи можна вас, вельмишановне панство, пригостити соком?
Звичайно, вона пригостила нас соком. Ми пили сік, удаючи із себе вельможне панство, і в такому вбранні це в нас дуже гарно виходило.
Потім ми вирішили навідатися до Південної садиби й показатися перед хлопцями. Двері були не замкнені, тож ми легко зайшли всередину. Коли ми піднімалися сходами, що ведуть на горище, до кімнати Улле, Анна спіткнулася об поділ довгої спідниці й щосили закричала. І тут Улле відчинив свої двері, щоб побачити, що там діється, і, уявіть собі, від переляку сам мало не впав, бо на горищі було темно, і тільки з прохилених дверей цідився вузенький жмутик світла. Він, мабуть, подумав, що на сходах стояли три привиди.
Коли Лассе побачив нас переодягнутими, то й собі захотів переодягтися, а потім захотіли цього Буссе й Улле. Лассе одягнув сукню мами Улле і черевики на високих підборах. Буссе й Улле вирядилися в чоловічі костюми. А ще Лассе бігав по кімнаті, махав руками й пищав:
– І як у вас, любонько, виходить таке смачнюще печиво? Може, дасте рецепт?
Він думає, що саме так дорослі пані й розмовляють.
Потім ми всі гуртом пішли в гості до дідуся і розповіли йому, хто з нас у кого перебрався. Шкода все-таки, що він сам не міг цього побачити. Але ми розіграли перед ним довгу виставу, яку самі вигадали. У ній Лассе грав лиху тітку. О як ми з нього сміялися! Дідусь теж сміявся, хоч нічого не бачив, а тільки чув.