Крамниця, де ми купуємо цукор, каву і всяке таке, була у Великому селі, неподалік від школи. Коли мамі треба додому якісь продукти, то я купую їх для неї після уроків. Та якось під час великодніх канікул їй дещо знадобилося, і вона сказала мені:
– Лісо, нічого не вдієш, тобі доведеться сходити до крамниці.
Стояла дуже гарна днина, і я подумала, що гарно буде пройтися до крамниці. Тож я відповіла:
– Гаразд! А що треба купити?
Мама сказала, що ліпше нам усе записати. Однак ми не змогли знайти ручки, і тоді я сказала:
– Ет, я й так запам’ятаю!
І мама почала перелічувати все, що треба купити: двісті грамів дріжджів, шмат ковбаси найвищого ґатунку, пакет імбиру, набір голок, банку анчоусів, сто грамів солодкого мигдалю та пляшку оцту.
– Так, так, звісно, я все запам’ятаю, – сказала я.
Саме тієї миті до нас на кухню забігла Анна й запитала, чи не хочу я піти з нею до крамниці.
– Ха-ха, – мовила я, – а я тільки хотіла бігти до тебе й питати.
В Анни на голові була новенька червона шапочка, а в руці – кошик. І тоді я також надягла свою новеньку зелену шапочку та взяла в руку кошик.
Анна мала купити мила та пачку сухарів, півкілограма кави, кілограм грудкового цукру і два метри гумової нитки. А ще – шмат ковбаси найвищого ґатунку – достоту, як і я.
Анна також не записала, чого треба купити.
Перш ніж піти, ми зайшли до дідуся, щоб спитати, чи не треба принести йому чогось із крамниці, і дідусь попросив купити йому трохи льодяників і слоїчок камфорної мазі.
Коли ми вже зачиняли хвіртку, на ґанок вибігла мама Улле і гукнула:
– Ви йдете до крамниці?
– Ага, – відповіли ми.
– То, може, й мені дещо купите? – запитала вона.
Ми відповіли, що залюбки купимо. Вона замовила шпульку білих ниток сорокового номера і пачку ванільного цукру.
– Ану стривайте, що мені ще треба? – спохопилася вона й замислилася.
– Шмат ковбаси найвищого ґатунку, – підказала я.
– Атож, – мовила мама Улле. – А як ти здогадалася?
Ми з Анною пішли. Ми трішки хвилювалися, щоб нічого не забути. Дорогою ми все по порядку перелічували одна одній, але це втомило нас. Тримаючись за руки, ми розмахували кошиками, а в небі сяяло сонце і дуже приємно пахли дерева.
До того ж ми щосили співали: «Шмат ковбаси найвищого ґатунку!» Виходило просто чудово. Я виводила поволі й мелодійно «Шмат ковбаси», а на словах «найвищого ґатунку» радісно й бадьоро долучалася Анна. Часом ми співали так, ніби вибивали марш. Але врешті в нас вийшла зовсім сумна, хоч і дуже гарна, мелодія. Така, що від неї можна було заплакати.
– Ой яка сумна ця ковбаса! – сказала Анна, коли ми нарешті прийшли до крамниці.
У крамниці було дуже людно, тож нам довелося довго чекати своєї черги. Власне кажучи, навіть довше, бо дорослі, звісно, вважають, що діти можуть чекати в крамницях скільки завгодно. Вони завжди пробиваються вперед. Нарешті й ми доступилися до прилавка дядька Еміля, якого добре знаємо. Він став розпитувати, що нового в Гамірному, скільки ми з’їли яєць на Великдень і чи не збираємося невдовзі виходити заміж.
– Звісно, не збираємося, – відповіли ми.
– А що ви, ясновельможні пані, сьогодні бажаєте купити? – запитав дядько Еміль. Він завжди з нами піджартовує, але я все одно його люблю. У нього за вухом стримить олівець, а під носом ростуть невеличкі руді вуса. Він завжди пригощає нас кислими карамельками, які тримає у великій бляшанці.
Анна перша перелічила йому все, що вона мала купити для своєї мами та дідуся. Поки Анна перелічувала, дядько Еміль зважував і клав до пакета.
Настала моя черга перелічувати все, що я мала купити для своєї мами і для мами Улле. Ми обидві боялися, щоб чогось не забути. Потім дядько Еміль пригостив нас кислими карамельками, й ми пішли.
Потойбіч школи ми зустріли знайомого хлопця. Він витріщився на наші новенькі шапочки.
Та коли ми трохи пройшли і вже були на перехресті, звідки дорога веде до Гамірного, я спитала:
– Анно, ти не пам’ятаєш, чи я купила дріжджі?
Ні, Анна не пам’ятала. Ми заходились обмацувати всі пакети в моєму кошику. Але нічого схожого на дріжджі не виявили. Нам довелося повернутися до крамниці. Дядько Еміль посміявся з нас, дав нам дріжджі й пригостив іще кількома кислими карамельками.
І ми собі пішли.
Та тільки-но ми знов опинилися на перехресті, як Анна скрикнула:
– А камфорна мазь для дідуся!
– Такої забудькуватої, як ти, я не бачила, – сказала я.
Що нам було робити? Знову довелося повернутися до крамниці. Ох, як сміявся з нас дядько Еміль! Він дав нам камфорну мазь і ще більше кислих карамельок.
Коли ми ще раз дійшли до перехрестя, Анна так перелякалася, що мені стало її шкода.
– Лісо, – мовила вона, – я майже певна, що не купила цукру!
– Анно, – сказала я. – Не кажи такого. Мабуть, ти все-таки його купила!
Ми заходилися перемацувати речі в Анниному кошику, але нічого схожого на цукор там не було.
Дядько Еміль мало не звалився за прилавок, коли знов нас побачив. Але цукор нам дав. І ще більше кислих карамельок.
– Либонь, я відкрию нову бляшанку з карамельками, бо цієї, здається, вам не вистачить, – засміявся він.
– Ні, ми більше не повернемося, – сказала Анна.
Перед самим перехрестям я сказала:
– Анно, давай минемо перехрестя. Це єдина рада. А то ми знову згадаємо, що щось забули.
І ми бігом оминули перехрестя.
– Прекрасно, – мовила Анна.
Нарешті ми вийшли на свою дорогу. День був дуже гарний, один із перших теплих днів. Ми йшли, тримаючись за руки і вимахуючи кошиками. Тільки не дуже сильно, щоб нічого з них не повилітало. Сяяло сонце, а в лісі стояли приємні пахощі.
– Може, ще поспіваємо? – запропонувала Анна.
І ми заспівали. Ми завели «Шмат ковбаси найвищого ґатунку». Пісня звучала так само гарно, як і раніше, і Анна сказала, що нам треба запровадити її в школі й співати на екзамені. Ми співали, співали й співали, підіймаючись пагорбами до Гамірного.
Аж тут, коли я саме на весь голос виводила «Шмат ковбаси», Анна смикнула мене за рукав: вигляд у неї був нажаханий.
– Лісо, – пролепетала вона. – Ми ж не купили ніякої ковбаси!
Ми сіли на узбіччя й довго сиділи мовчки. Потім Анна сказала, що їй хотілося б, аби на світі не було ковбаси найвищого ґатунку.
– Чого люди не можуть їсти маленьких сосисок? – запитала вона.
– Даремно ми оббігали перехрестя, – сказала я.
Нам довелося вертатися назад, атож, нічого не вдієш. Ой, як прикро! Ми більше не співали. Анна сказала, що пісню про ковбасу не варто співати на екзамені.
– Так, – згодилась я, – ні на екзамені, ні будь-де. Якась дурна пісня!
Коли дядько Еміль побачив нас, він ляснув себе по лобі й побіг по нову бляшанку з карамельками. Але ми сказали:
– Ні, дякуємо, ми більше не хочемо ніяких карамельок.
– Он як, – мовив дядько Еміль, – а чого ж ви хочете?
– Три шматки ковбаси найвищого ґатунку, – відповіли ми.
– А якщо є, то ще кращої, – буркнула Анна.
Ми попленталися додому. Та коли дійшли до перехрестя, Анна озирнулася й сказала:
– А он їде мельник Юган на своїй старій буланій шкапі!
Юганів млин міститься ген за Гамірним.
– Підвезіть нас, – попросили ми, коли Юган наздогнав нас.
– А чого ж, сідайте, – відповів мельник. Ми залізли на підводу, сіли позад Югана й доїхали до самого Гамірного. Я стиха стала наспівувати «Шмат ковбаси найвищого ґатунку», та Анна сказала:
– Якщо ти не замовкнеш, то я зіпхну тебе з підводи.
Тільки-но я зайшла в кухню, мама дорікнула:
– Ну й довго ж ти ходила!
– Нічого дивного, – відповіла я. – Як завжди, коли купляють стільки ковбаси.
Повитягавши всі покупки з кошика, мама похвалила:
– Молодчинка, нічого не забула.
