Після різдвяних канікул погода стояла така сама гарна, тож можна було їхати до школи на фінських санчатах. У нас їх було троє. Іноді ми робили з них одні довгі сани.
Учителька сказала, що рада нас бачити. Ми, напевно, також були раді її бачити. Вона така добра, що пригостила нас цукерками, оскільки це був перший навчальний день. Ті цукерки були куплені в Стокгольмі. Учителька їздила туди на Різдво. Я вперше їла цукерки, куплені в Стокгольмі.
Приємно було бачити й дітей із Великого села. На перерві ми обмінювалися закладками, звісно, не хлопці, а дівчата. У нашому класі є дівчинка, яку звати Анна-Ґрета. Вона має дуже багато закладок. На першій перерві я обмінювалась із нею: дала їй одну закладку з кошичком квітів і одну з гномом, а вона мені – з принцесою. Такої гарної закладки я ніколи не бачила, тож подумала собі, що мені пощастило.
Узимку хлопці на перервах здебільшого кидаються сніжками.
Навесні вони бавляться у квача. А ще в клас. А коли хлопцям більше немає чого робити, вони б’ються. А на уроках вони будь-коли зчиняють галас – і взимку, й навесні. Учителька каже, що в хлопців, напевно, сверблять руки, тому вони й пустують. Я думаю, що найбільше сверблять руки в Лассе. Угадайте, що він одного разу влаштував! На Різдво Буссе подарував йому смішну свинку. Вона була гумова, і її можна було надувати. Коли з неї випускали повітря, свинка голосно пищала. Якось Лассе приніс ту свинку до школи. Ми з ним ходимо не в один клас, та оскільки до школи ходять не більше двадцяти трьох дітей, то всі сидять в одному класі, бо то єдине приміщення на всю школу. Як і одна на всю школу вчителька.
Через те я і знаю, що сталося з тим поросям. У нас був урок читання. Мабуть, мій найулюбленіший. Настала моя черга читати. Там ішлося про Ґустава Васу.
– Раптом король заплакав, – прочитала я.
Тільки-но я це прочитала, як почувся неймовірно жалібний писк, наче то справді заплакав Ґустав Васа. Але насправді то заплакала свинка в парті Лассе. Адже Лассе засунув руку в парту, вийняв корок – і повітря зі свинки почало виходити. Діти засміялися. Здавалося, що зараз і вчителька засміється, однак вона не засміялась. Лассе довелося цілий урок стояти в кутку. Разом зі свинкою.
Та пустував не тільки Лассе. Майже всі хлопці пустували однаково. Один раз учительці треба було піти на якусь нараду, тож вона загадала нам самим рахувати і малювати. А ще попросила Брітту сісти за її стіл і побути вчителькою. Брітта дуже добре вчилася.
Та не встигла вчителька вийти за двері, як хлопці почали казитися.
– Панно вчителько, панно вчителько! – кричали вони й махали руками.
– Що ви хочете? – питала Брітта.
– Хочемо вийти надвір, – заревли вони хором.
Хлопець на ім’я Стіґ махнув рукою й гукнув:
– Панно вчителько, а скільки котлет виходить з одної корови?
Буссе запитав:
– Чи чули ви, панно вчителько, що цього року добре вродила картопля?
Брітта відповіла:
– Так, авжеж, я це чула.
Тоді Буссе сказав:
– Який у вас, панно вчителько, гарний слух!
Потім Лассе підняв руку й спитав, чи не можна йому показати панні вчительці свій малюнок. І він підійшов до Брітти зі своїм блокнотом. Проте увесь блокнот був замальований чорною фарбою.
– Що це означає? – спитала Брітта.
– Це п’ять чорних негрів у темній коморі, – відповів Лассе.
Брітті зовсім не сподобалося бути вчителькою. Вона зраділа, коли повернулася справжня учителька, яка її запитала, чи слухалися діти. Брітта відповіла:
– Хлопці не слухалися.
Учителька покартала хлопців і залишила їх усіх ще на один урок лічби. І уявіть собі, на перерві до Брітти підійшов Стіґ, обізвав її ябедою та вдарив портфелем по голові. Хіба це справедливо?
Дорогою додому Брітта сказала нам із Анною, що нізащо в житті не стане вчителькою.
Та ми ледве сунули, тож Лассе, Буссе й Улле нас наздогнали. Бо якби вони повернулися додому на цілу годину пізніше, то наші мами про все здогадалися б і, напевно, покарали б їх іще більше. А нам здавалося, що з них вистачить і вчительчиної покари.
Одного разу ми в школі страшенно повеселилися. Це було першого квітня. Тоді ми обдурили вчительку. Бо першого квітня можна дурити. Атож, може, й не треба, але дозволено, і за це ніхто нікого не карає.
Як зазвичай, уроки в школі починаються о восьмій ранку. Але напередодні ми всі домовилися, що першого квітня приидемо до школи на шосту годину. У школі на стіні висить годинник. Перед тим, як після уроків учителька замкнула двері, Лассе забіг до класу й перевів стрілки на дві години вперед.
І наступного дня ми прийшли до школи о шостій годині. Хоч годинник у класі, звісно, показував восьму.
Ми навмисне голосно тупали ногами в сінях, щоб учителька нас почула. Адже вона мешкає в приміщенні школи на другому поверсі. А Лассе збіг нагору й постукав їй у двері. Учителька спросоння запитала:
– Хто там?
– Лассе, – відповів Лассе. – Хіба сьогодні не буде уроків?
– Даруйте, діти, я проспала! – скрикнула вчителька. – Я зараз прийду.
Звісно, у неї в кімнаті також був годинник, але вона так поспішала, що навіть не глянула на нього.
Коли на шкільному годиннику показало двадцять хвилин на дев’яту, вчителька впустила нас у клас.
– Не розумію, чого мій будильник не подзвонив, – мовила вона. – Як прикро!
Ми насилу стримували сміх. На першому уроці була лічба. І саме посеред уроку до нас долинув дзенькіт учительчиного будильника. Бо насправді тепер була сьома година. Хоч годинник у класі показував дев’яту.
– Що це таке? – здивувалася вчителька.
– Перше квітня! Перше квітня! Захотіли – одурили! – загукали ми хором.
Тільки першого квітня можна було казати такі слова своїй учительці.
– Ох, діти, діти, – мовила вчителька.
Коли закінчились уроки, які були в розкладі того дня, ми почали збиратися додому, хоч була тільки перша година. Та ось учителька сказала:
– Перше квітня! Перше квітня! Буде ще один урок!
І нам довелося залишитися ще на один урок. Але нічого поганого в тому не було, бо вчителька читала нам веселі оповідки.
Дорогою додому Улле зненацька сказав Лассе:
– О ні! Лассе, яка в тебе ззаду на штанях велика дірка!
Лассе мало не скрутив собі голову, щоб побачити дірку, але за мить Улле вигукнув:
– Перше квітня! Перше квітня!
Улле страшенно тішився тим, що одурив Лассе. А трохи перегодом вони перестріли недоброго шевця, що жив поміж Великим селом і Гамірним. Улле заманулося і його обдурити, тож він вигукнув:
– Гляньте, пане Добряче, он там у кущах сидить лисиця!
Та швець навіть оком не повів у той бік, тільки гаркнув:
– А я бачу на дорозі лише зграю шмаркачів!
Лассе засміявся.
Після обіду, коли ми повчили уроки, Лассе гайнув на Південну садибу та сказав Улле:
– Улле, на Північну садибу прийшов лахмітник. Він купує каміння.
– Купує каміння? – спитав Улле, зовсім забувши про перше квітня. – Яке саме?
– Таке, як валяється в нашому саду, – відповів Лассе.
Тоді Улле назбирав цілий мішок каміння й подався з ним на Північну садибу. Там справді був чоловік, але він тільки купував порожні пляшки й лахміття.
– Дядьку, тут вам чимало каміння, – сказав Улле.
Він поставив мішок перед дідусем і запишався.
– Каміння? – запитав чоловік, нічого не розуміючи. – Ти сказав «каміння»?
– Атож, – відповів Улле і ще більше запишався. – Справжнісінький граніт. Я сам його назбирав у нашому саду.
– Он як, – мовив чоловік. – Тоді ти, голубчику, ще його й поцюкай на дрібні камінчики.
Та тут Улле згадав про перше квітня. Він почервонів, узявся за свій мішок і поволік його додому. А Лассе стояв за парканом і кричав на весь Гамірний:
– Перше квітня! Перше квітня!
