Якщо перетнути в Північній садибі луку, де пасуться корови, то можна дійти до невеличкого ставу. Там узимку ми катаємося на ковзанах. Цього року крига на ставу була напрочуд гладенька. Мама не дозволяла нам туди ходити, бо тато з дядьком Еріком прорубав там велику ополонку. Вони брали звідти кригу для нашого погреба. Але я запевнила маму:
– Ми ж побачимо загороду, яку вони поставили, і не підходитимемо близько.
Мама дозволила.
Часом Лассе поводиться зовсім по-дурному. Особливо тоді, коли хоче привернути до себе увагу.
Так вийшло й цього разу. Він став кататися дуже близько від ополонки.
– Погляньте на знаменитого ковзаняра з Гамірного! – крикнув він.
Потім він під’їхав до самої ополонки і розвернувся перед нею в останню мить.
– Не треба так, Лассе, не дурій, – гукнув йому Улле.
Ми всі сварили Лассе, але це не допомогло. Він почав робити навколо ополонки неймовірні викрутаси. Часом навіть їхав задки.
– Погляньте на знаменитого ковзаняра з Гамірного! – знов крикнув він.
А дивитися, либонь, було на що. Він задки плюхнувся у воду, бо катався по краю ополонки. Ми закричали. А Лассе закричав іще гучніше за нас. Ми страшенно злякалися, що він утопиться. А тоді довгою вервечкою лягли на кригу, тримаючи одне одного за ноги. Буссе ліг зовсім близько від ополонки, а ми міцно-преміцно тримали його за ноги. Таким чином Буссе витяг Лассе з води, і ми чимдуж побігли додому. Лассе мало не плакав.
– А якби ти не прийшов додому, а стопився? – дорікнув йому Буссе.
– Не стопився, дурню, а втопився, – буркнув Лассе.
Хоч він усе-таки був вдячний Буссе за те, що той витягнув його з ополонки. Адже згодом, по обіді, віддав йому цілу купу олов’яних солдатиків.
Мама дуже розгнівалася на Лассе за його витівку. Йому довелося лягти в ліжко й випити гарячого молока, щоб зігрітися. А потім лежати ще кілька годин. Щоб подумати про свої гріхи, сказала мама. От саме тоді він і віддав Буссе олов’яних солдатиків.
Увечері, коли ми будували снігові фортеці в саду й кидалися сніжками, Лассе, звісно, був із нами. Ми з Анною та Бріттою мали свою фортецю, а хлопці – свою. Але хлопці завжди ліплять дуже тверді сніжки і метають дуже сильно. Я думаю, це несправедливо. Вони накидалися на нашу фортецю з повними руками сніжок, а Лассе кричав:
– Бій і перемога! Наступає Гроза Півночі!
Брітта відповіла:
– Ти ба, а я думала, це знаменитий ковзаняр із Гамірного!
Потім Лассе на довгий час замовк.
Та хлопці захопили нашу фортецю, полонили нас і загадали нам до самого вечора ліпити сніжки, а то вони нас уб’ють.
– Навіщо вам стільки сніжок? – спитала Анна.
– Щоб запастися на літо, бо тоді їх обмаль, – відповів Лассе.
– Гляди, щоб до літа ти ще раз не провалився в ополонку, – гукнула Анна.
Потім ми з Бріттою й Анною пішли в повітку, бо змерзли. Там було дуже тепло й затишно. Ми бавилися у квача. Трішки згодом туди прийшли і хлопці. Корови повитріщали на нас очі. Певно, їм було невтямки, навіщо люди бавляться у квача. Якщо подумати, то й мені це невтямки. Просто весело, та й усе.
Невдовзі прийшов тато. Він сказав, щоб ми перестали бавитися у квача. Бо одна корова має ось-ось отелитися. Тож не годиться галасувати. Телитися мала Лотта. Ми стали на неї дивитися. Тато допомагав теляткові з’явитися на світ. Телятко було маленьке й напрочуд гарне. Лотта заходилася його облизувати, в неї був дуже задоволений вигляд. Тато попросив, щоб ми допомогли йому придумати теляті кличку.
– Гроза Півночі! – вигукнув Лассе.
Він, звісно, не міг придумати нічого кращого за Грозу Півночі. Але хіба можна так по-дурному називати гарненьке телятко?!
– Він може стати лютим биком, коли виросте, – сказав Лассе.
Улле запропонував назвати телятко Петером, і татові це ім’я сподобалося.
– Тоді, може, все-таки нехай це буде Північний Петер, – сказав Лассе.
Потім ми гайнули до дідуся й розповіли йому, що корова Лотта привела телятко.
А потім нам пора було вже спати. Саме тоді, як ми з Лассе та Буссе стояли на горищі і я мала заходити до своєї кімнати, Лассе сказав:
– Яке все-таки щастя, що я не втопився!
– Зважай, не провалися ще раз, – мовив Буссе.