Найвеселішою подією цього Різдва була гостина в тітки Єнні. Вона мешкає в садибі аж на другому краю Великого села. Усіх із Гамірного тітка Єнні запросила на неділю після Різдва. Нам дуже довго довелося їхати до неї саньми.
Мама збудила всіх майже вдосвіта й понатягала на нас хтозна-скільки кофт і хусток. Я була певна, що задихнуся, поки доїду до тітки. Однак мама хотіла закутати мені голову ще однією шаллю. Та я не втрималась і сказала, що коли з мене роблять опудало, то ні до якої тітки Єнні я не поїду.
Ми їхали нашими довгими саньми. Тато сидів на передку та правив кіньми. Він був у валянках, щоб не змерзнути. Ми їхали першими саньми, за нами – сани з Південної садиби, а у хвості – з Північної. А як гарно дзвонили дзвіночки!
На радощах ми заспівали, але мама попросила нас перестати, щоб не наковтатися холодного повітря. Тоді ми заходилися перегукуватися – кричали щось Улле, що сидів у санях за нами, а той переказував наші слова далі Брітті та Анні.
– Якщо мені подадуть салат із оселедців, то я повернуся додому, – крикнув Лассе.
– І я, – крикнув Улле.
Потім він переказав ці слова Брітті й Анні. А за якусь мить Улле крикнув нам, що Брітта й Анна також повернуться додому, якщо їм подадуть салат із оселедців.
Однак ми не повернулися додому, хоч нам і подали салат із оселедців. Адже там було багато всіляких наїдків, тож можна було обійтися й без салату з оселедців.
Тітка Єнні мала трьох доньок, тому в хаті було повно дітей. Ми сиділи у великій вітальні на другому поверсі й цілий день бавилися, звісно, тоді, коли не треба було їсти. Урешті ми страшенно втомилися їсти, бо як тільки розходжувалися бавитись, з’являлася тітка й казала, що нам треба спуститися донизу і щось з’їсти. Напевно, дорослим людям немає чого робити крім того, що їсти, коли вони в когось гостюють.
Найстаршу тітчину дочку звати Нанна. У нашій грі Нанна була відьмою, яка жила в коморі поруч із вітальнею. І ми вдавали, що комора – то хатина, а вітальня – великий ліс. І саме тоді, як ми збирали в лісі ягоди, відьма вибігла зі своєї хатини й половила нас. О, як ми поперелякувалися! Я весь час знала, що то всього-на-всього Нанна, а злякалася так, ніби то була справжня відьма. У коморі стояла велика скриня. А в нас то була відьмина піч. І вона там пекла Улле. Та в останню хвилину він від неї утік.
– Хоч усе-таки я трохи пахну смаленим, – сказав Лассе.
Часом відьма бігала за нами й кричала:
– Замріть!
Тоді ми мусили всі стояти й не ворушитись. Якось, коли відьма крикнула «Замріть!», Лассе наче з’їхав з глузду. Він стояв на одній нозі, висолоплював язик, тримався руками за вуха й косував. Йому довелося стояти так, аж поки відьма зняла з нього чари. О, який він був смішний!
Дочки тітки Єнні мали гарну скриньку з ляльками, що стояла в кутку вітальні. Ми з Анною не могли від неї очей відвести. Там була кухня, їдальня, спальня й зала, а ще там жила ціла родина ляльок. Нанна сказала, що то графська родина Золотоволосів. І була в них маленька гарненька дівчинка, яка сиділа на стільці в залі. Звалася вона Ісабелла Золотоволоска.
Коли дорослі нарешті понаїдалися, то й собі прийшли до нас бавитися. Ми затіяли піжмурки. Тато Улле жмурився. Великою картатою хустинкою йому зав’язали очі. А ми час од часу підбігали й смикали його за піджак. Потім ми бавилися в фанти. У мене було золоте сердечко. Коли ми роздивилися всі фанти, мені випало тричі перевернутися через голову. Я перевернулася і таким чином викупила своє золоте сердечко. Улле повинен був дивитися на вогонь у грубі й прокричати ім’я своєї коханої. І уявіть собі, він прокричав: «Ліса!» Лассе засміявся, а я страшенно засоромилася. А Улле зневажливо глипнув у мій бік і сказав мені:
– Ти ж розумієш, що я мав на увазі свою маму. Її також звати Ліса.
Татові присудили пострибати на двох ногах по всій вітальні. О, як ми з нього реготали! Я ніколи раніше не бачила, щоб тато стрибав на двох ногах. Але найкумедніше випало тітці Єнні. Їй присудили вилізти на стіл, стояти на одній нозі й кукурікати, як півень.
– Хтозна-що, – мовила вона. – Ніякий стіл не витримає такої старої товстухи!
І, мабуть, вона мала слушність. Бо тітка Єнні важила більше ста кілограмів.
Ми бавилися довго й весело. Але ми з Анною час од часу прокрадалися до скриньки з ляльками й дивилися на Ісабеллу Золотоволоску.
Найбільше мені подобалося в гостях у тітки Єнні те, що ми мали там ночувати. Я любила ночувати десь не вдома. Тоді з’являються незвичайні й дивні відчуття. Усе пахне зовсім інакше, як удома. На гостині нас було чотирнадцятеро дітей, і ми всі мали спати на підлозі в тій кімнаті, де й бавилися. Уявіть собі, як цікаво спати на підлозі! Нас поклали на матрацах, набитих соломою, і дали вкриватися ковдрами. Тільки-но ми повлягалися, до кімнати зайшли дорослі, щоб подивитися на нас.
– Тут лежить кілька метрів молодої Швеції, – сказав тато.
Залишивши нас самих, усі думали, що ми поснемо. Але хіба можуть чотирнадцятеро дітей лежати мовчки?! Нанна розповіла про великий скарб, який колись давно-предавно закопав один лицар неподалік від їхнього будинку. Лассе поривався посеред ночі бігти надвір і відкопувати той скарб. Однак Нанна сказала, що його ніхто не може знайти, бо скарб зачарований.
Додому ми вибралися лише по обіді наступного дня. Ми приїхали до Гамірного, коли зовсім смеркло. На зворотному шляху ми вже не перекрикувалися, бо були страшенно втомлені. Я лежала на санях горілиць і дивилася на зорі. Їх висипало багато-пребагато, і до них було дуже далеко. А потім я все-таки залізла глибше під хутряну ковдру й тихесенько, щоб не почули Лассе та Буссе, заспівала:
– Зіронько моя маленька я люблю тебе, гарненька.
Я сподіваюся, що ми поїдемо до тітки Єнні на Різдво ще й наступного року.