Наступного дня вранці ми всі гуртом вирушили на острів. Ми взяли на Північній садибі човен. Веслував Лассе. Хлопці невпинно говорили про перли.
– Знаєте що? – сказав хлопцям Лассе. – Якщо ми знайдемо перли, то віддамо їх дівчатам. Адже перли їм більше личать.
– Веслуй, – буркнув Буссе. – Перли можна продати та вторгувати за них купу грошей. Як про мене – перли будуть дівчатам!
– Так, ми ж не якісь там скнари, – сказав Улле. – Перли будуть дівчатам! Згода!
– О, які ви великодушні! – мовили ми.
– Та вам також доведеться їх шукати, – сказав Лассе, коли ми припливли на острів. – А ми з Буссе й Улле тим часом скупаємося.
І вони розташувалися на скелі засмагати.
– Шукайте посеред острова, – порадив Лассе. – І гукайте нас, коли знайдете! Ану пообіцяйте! Ми хочемо бачити, як ви будете відкривати бляшанку.
– Звідки ти знаєш, що вони в бляшанці? – запитала Брітта. – Адже на папірці цього не було написано.
Лассе на мить збентежився, а тоді сказав:
– Ну, вочевидь, вони в чомусь такому.
Хлопці купалися, а ми шукали.
– У них усе має бути в бляшанці, – сказала Брітта.
Посеред острова лежала купа каміння, а зверху на ній лежало кілька великих каменів, яких раніше там не було. Тож шукати виявилося неважко. Під тими каменями й справді було сховано іржаву бляшанку. Ми її відкрили. У ній лежав папірець, а на ньому було написано:
«Ха-ха-ха! Дівчат завиграшки можна дурити. Той, хто колись живу цьому будинку».
Ранньої весни на острів випускали пастися лютого барана з Північної садиби. Скрізь валялося повно його маленьких чорненьких сухеньких буруб’яшок. Ми взяли їх у жменьку й поклали до бляшанки. А на новому папірці, який захопили з собою, написали:
«Ось вам ваші справжні перли! Начувайтеся, бо їх загубив той, хто колись жив на цьому острові».
Ми поклали коробку назад під камені, подалися до хлопців і сказали, що не змогли знайти ніякого скарбу.
– Тепер шукайте ви, а ми покупаємося, – сказала Брітта.
Хлопцям не хотілося шукати, та врешті вони пішли в глиб острова. Мабуть, їм спало на думку знайти для нас іще простішу схованку. Ми скрадалися слідом, пробираючись крізь кущі, мов індіанці.
Хлопці вже були біля купи каміння. І от Лассе вийняв бляшанку.
– Ну й нікчеми ці дівчата! Не можуть знайти такої легкої схованки, – сказав він.
Він потрусив бляшанкою.
– Що там торохтить? – спитав Буссе.
Лассе відкрив бляшанку й прочитав те, що було написано на папірці, Буссе й Улле. Тоді закинув бляшанку далеко від себе й сказав:
– За це треба помститися!
Ми з Бріттою та Анною вискочили з кущів, пирскаючи зо сміху. І навперебій казали їм, що від самого початку зрозуміли: Лассе просто вигадує. І тоді Лассе сказав, ніби хлопці зрозуміли, що ми зрозуміли, що Лассе вигадує. Звісно, це була неправда. Але про всяк випадок ми запевнили їх, що зрозуміли, що хлопці зрозуміли, що ми зрозуміли, що Лассе вигадує. І тоді хлопці сказали… О, мені несила перелічити ту силу-силенну «зрозуміли», бо від того може запаморочитися в голові. Потім ми купалися біля нашої скелі, й хлопці бризкали на нас водою. А ми, звісно, щосили бризкали на них.
Після купання Лассе запропонував розкинути розбійницьке шатро та гратися в розбійників. На острові є допотопна повітка, якою давно ніхто не користується. Покрівля там геть дірява. Біля повітки росте велика сосна. Ми вирішили влаштувати в повітці своє розбійницьке шатро. Ватажком, звісно, став Лассе. Він сказав, що його звати Робін Гуд. Буссе був його заступник і звався Ренальдо Ренальдіні. Лассе сказав, що ми повинні грабувати багатих і віддавати награбоване бідним. Але коли ми задумалися, то зрозуміли, що не знаємо нікого, хто був би багатий. І нікого, хто був би убогішим за Христину з Дубового Гаю. Часом Лассе казав нам, щоб ми пильнували, чи не наближається до острова якийсь ворожий розбійницький флот. Тоді доводилося лізти вздовж стін і пробиратися по дірявій покрівлі до сосни. Я не могла вилізти аж на вершок сосни, а Лассе, Буссе й Улле вилазили. Брітта й Анна вилазили не вище за мене. Але навіть хлопці не бачили ніякого розбійницького флоту, хоч дивилися з вершка сосни. Лассе загадав нам із Анною попливти на суходіл і роздобути трохи їжі. Грабувати слід у багатих, нагадав він.
Ми з Анною попливли човном. Але не могли визначити, кого нам треба грабувати. Тож я побігла додому і запитала в мами, чи не можна пограбувати трохи їжі з комори і взяти з собою на острів, оскільки Лассе, Буссе та я не мали наміру обідати вдома. Мама мені дозволила. У коморі були млинці з м’ясом, ковбаса і холодна картопля. А ще я накраяла багато канапок із сиром. Усе це я склала до кошика. Мама дала мені ще десять щойно спечених булочок і велику пляшку молока.
Потім я побігла до Анни. Вона також наклала повний кошик їжі. У неї були котлети, холодне м’ясо, ціла хлібина, кисіль у пляшці та шість скибок холодного рисового пирога.
Коли ми вернулися до розбійницького шатра й виклали всю їжу, Лассе задоволено сказав:
– Дуже добре. Чи загрожувало щось вашому життю, коли ви грабували?
Ми з Анною достеменно не знали, як відповісти, тільки сказали, що нашому життю майже нічого не загрожувало.
– Дуже добре, – знов сказав Лассе.
Ми виклали все на плаский камінь біля розбійницького шатра й полягали долілиць навколо каменя їсти. Коли ми накинулися на їжу, Буссе мовив:
– Слухай, Робіне Гуде, ти ж казав, що ми повинні віддавати награбоване убогим. Мабуть, ти не повинен лежати тут і напихати собі пузо!
– А я убогий, – відповів Лассе і потягнув собі ще одного млинця з м’ясом. Пляшки з молоком і киселем ми пустили по колу, і всі пили по ковтку, коли відчували спрагу. Урешті ми з’їли все, крім двох канапок, які сховали в розбійницькому шатрі. О, як ми гарно розважалися цілий день на острові! Ми хтозна-скільки разів купалися, лазили по деревах і таки розділилися на дві розбійницькі ватаги. Брітта, Анна і я належали до однієї ватаги, жили в розбійницькому шатрі й захищалися від хлопців. У нас були палиці, які правили нам за рушниці. Брітта стояла на сторожі біля дверей, Анна виглядала у вікно, а я дивилася надвір через діряву покрівлю. Однак я стомилася, тому що важко було весь час стояти нагорі. Тож я злізла вниз і стала біля Анни. І уявіть собі, хлопці дочекалися моменту й видерлися нагору з того боку повітки, де ми не могли їх бачити, і зненацька стрибнули додолу в дірку в покрівлі, й захопили нас у полон, і сказали, що застрелять. Та коли вони вже націлилися, Лассе викрикнув:
– На підході ворожий флот!
То був Оскар, наш наймит, який приплив човном, щоб забрати нас додому. Він сказав, що вже дев’ята година вечора та спитав, чи ми не забулися, що вже пора додому. Ти ба, ми й гадки не мали, що вже так пізно!
– Невже ви не голодні? – пробурмотів Оскар.
Отут я відчула, що трішки голодна.
Мама й тато давно вже повечеряли. Але на кухонному столі на нас чекали канапки, молоко та яйця.