Коли восени ми знову пішли до школи, вчителька одного дня сказала нам, що ми завжди маємо дарувати людям радість. Ніколи не треба завдавати людям прикрощів, наголосила вона. Того самого дня після обіду ми з Анною, сидячи біля нашого чорного ходу, домовилися негайно дарувати людям радість. Але найгірше було те, що насправді ми не знали, як то робиться. Тож вирішили почати з нашої служниці Агди. Ми зайшли до кухні, де вона мила підлогу.
– Не ходіть по мокрій підлозі, – попередила вона.
– Агдо, ти можеш сказати, як нам подарувати тобі радість? – спитала я.
– Так, якщо ви вийдете з кухні, поки я мию підлогу, то подаруєте мені невимовну радість, – відповіла Агда.
Ми вийшли. Але так дарувати людям радість було нецікаво. Мабуть, учителька мала на думці зовсім інше.
Мама рвала яблука в саду. Я підійшла до неї і запитала:
– Мамо, що мені зробити, щоб ти зраділа?
– Я й так рада, – відповіла мама.
Яка прикрість! Але мені не хотілося поступатись.
– Але, може, я щось зробила б, щоб ти ще дужче зраділа?
– Тобі не треба нічого робити, тільки й далі будь такою самою чемною дівчинкою, – сказала мама. – І я тим дуже тішитимусь.
Я знову пішла до Анни та сказала їй, що вчителька, мабуть, і гадки не має, як важко дарувати комусь радість.
– Спробуємо подарувати дідусеві, – мовила Анна.
Ми почимчикували до дідуся.
– Це ви, мої маленькі друзі? – запитав дідусь. – Який я вам радий!
Ти ба, ще одна прикрість! Ми тільки встигли відчинити двері, а дідусь уже зрадів. Далі нам просто не було чого робити.
– О дідусю, – сказала Анна, – не кажіть, що ви вже радий. Ми хочемо зробити щось таке, щоб подарувати вам радість. Допоможіть нам щось придумати, бо вчителька сказала, що ми маємо дарувати людям радість.
– Ну тоді, мабуть, почитайте мені газету, – сказав дідусь.
Гаразд, будь ласка, звичайно, можна почитати газету, однак ми так часто це робили, що в цьому не було нічого незвичайного. Раптом Анна сказала:
– Сердешний дідусю, ви постійно сидите в кімнаті! Може, ви зраділи б, якби ми повели вас прогулятися?
Дідусь не дуже зрадів цій пропозиції, але погодився вийти прогулятися. І ми пішли. Ми з Анною підтримували дідуся з обох боків і поволі вели його, бо ж сам він не бачив дороги. Ми обвели його по всьому Гамірному і весь час щось говорили. Здійнявся вітер і замрячив дощ, але ми тим не переймалися, бо були переконані, що даруємо дідусеві радість.
Аж тут дідусь сказав:
– Вам не здається, що досить? Мені вже хочеться полежати.
Ми відвели дідуся назад до його кімнати, і він відразу ж роздягнувся й ліг у ліжко, хоча ще й не смерклося. Анна підбила йому ковдру. Дідусь мав трохи стомлений вигляд. Перш ніж піти, Анна спитала:
– Дідусю, що для вас сьогодні було найприємніше?
Ми сподівалися, що найприємнішою подією для дідуся була наша прогулянка. Але він сказав:
– Найприємніше мені сьогодні було лягти в своє зручне ліжко. Для мене це все дуже втомливо та незвично.
Потім нам із Анною треба було вчити уроки, тож ми того дня більше не мали часу дарувати людям радість. Ми навіть не були певні, що те, що ми робили, приносило людям радість, тож вирішили наступного дня запитати вчительку, як це, власне, робиться.
Учителька сказала, що часто це не потребує великих зусиль. Мовляв, можна заспівати пісню тому, хто самотній і хворий, або принести квіти тому, хто їх ніколи не отримував, або лагідно поговорити з тим, хто почувається збентеженим і розгубленим.
Ми з Анною вирішили спробувати заново. Після обіду я почула, як Агда казала мамі, що Христина з Дубового Гаю занедужала. Я чимдуж побігла до Анни і випалила:
– Як нам пощастило! Христина з Дубового Гаю хвора! Ходімо їй поспіваємо!
Христина, побачивши нас, дуже зраділа, хоч, певно, здивувалася, що ми прийшли з порожніми руками. У нас завжди щось було для неї в кошику. Та ми подумали, що справжню радість подаруємо їй, коли заспіваємо.
– Може, заспівати вам, Христино? – запитала я.
– Заспівати? – здивувалася Христина. – Навіщо?
– Щоб подарувати вам радість, – відповіла Анна.
– Он як, що ж, будь ласка, співайте, – погодилася Христина.
Ми заспівали про бургомістра Мунте так голосно, що аж стіни задрижали. Потім ще заспівали цілих сім строф «Виє холодний вітер». Але я так і не помітила, щоб Христині стало радісніше. Далі ми проспівали «Бувай, татусю» і «Спи, вербовий котику» та ще кілька пісень, однак Христина аніскілечки від них не повеселіла. Ми з Анною мало не похрипли, та вирішили співати, аж поки подаруємо Христині радість, хоч то було й нелегко. Коли ми завели «Маленьку чорну Сару», Христина злізла з ліжка та сказала:
– Співайте, скільки захочете! А я на деякий час вийду надвір.
Нам із Анною здалося, що більше вже співати не варто, тож ми попрощалися з Христиною й пішли.
– Мабуть, краще подарувати квіти тому, хто ніколи їх не отримує, – сказала Анна.
І саме тоді, коли ми йшли й роздумували, кому можна було б подарувати квіти, то побачили Оскара, нашого наймита, що йшов до стайні. Ми кинулися до нього, і я запитала:
– Оскаре, вам дарували коли-небудь квіти?
– О ні, я ж іще не помер, – відповів Оскар.
Сердешний, він, певно, думав, що квіти приносять людям лише на похорон. Анна зиркнула на мене. Вона була страшенно задоволена, що ми нарешті знайшли людину, якій ніколи не дарували квітів. Ми побігли на луку Північної садиби й нарвали букет вересу. Вийшов справді красивий букет, і ми гайнули з ним до стайні. Оскар саме вивозив тачкою гній.
– Ось вам, Оскаре, квіти, – сказали ми та простягли йому букет.
Оскар спершу подумав, що ми з нього кепкуємо й не хотів брати букета, але ми сказали, що він повинен його взяти, тож він таки взяв. Згодом, коли ми з Анною шукали кролика, що десь запропастився, і пробігали повз купу гною, то побачили на тій купі Оскарового букета.
– Я починаю думати, що вчителька помиляється, – сказала Анна.
Ми вирішили більше не дарувати людям радості. Але трохи згодом, десь по обіді, коли ми з Анною зайшли до нашої кухні, то побачили чоловіка, що скромно собі сидів на стільці. То був Свенсон із сусіднього хутора. Він збирався купити в нас порося, і Лассе з Буссе побіг покликати тата, що порався на городі. Тим часом Свенсон сидів на кухні й чекав. Анна потягла мене в куток і пошепки запитала:
– Тобі не здається, що він якийсь збентежений і розгублений? Може, спробуємо ще раз? Цебто поговоримо й розважимо його, пам’ятаєш, що казала вчителька?
І ми зважилися. За інших обставин ми з Анною тріщимо, як заведені, але тепер, коли нам треба було дарувати Свенсонові радість, нічого не спадало на гадку. Я думала-думала і нарешті сказала:
– Сьогодні гарна погода.
Свенсон не відповів. Я спробувала ще раз.
– Сьогодні гарна погода, – сказала я.
– Так, – мовив Свенсон.
Потім запала глибока тиша. За хвильку я сказала:
– І вчора була гарна погода.
– Так, – мовив Свенсон.
Я подивилася на Анну, сподіваючись, що вона мені якось допоможе.
– Нам здається, що й завтра буде гарна погода, – сказала Анна.
– Так, – мовив Свенсон.
Саме тоді на подвір’ї з’явився тато, тож Свенсон підвівся і пішов. Та ступивши на ґанок, він просунув голову в двері, засміявся і спитав:
– А яка буде погода післязавтра?
– Мабуть, ми все-таки подарували йому трохи радості, – сказала Анна.
– Можливо, – погодилась я. – Але тепер уже годі. Я не збираюся більше нікому дарувати радість.
Та я таки дарувала людям радість. І Анна також. Бо наступного дня вчителька повідомила, що одна дівчинка з нашого класу на ім’я Мерта ще довго не ходитиме до школи. Вона так важко занедужала, що їй кілька місяців доведеться лежати в ліжку. Увечері перед сном я лежала й думала про Мерту. І саме тоді я вирішила, що подарую їй найкращу свою ляльку Беллу. Адже я знала, що Мерта ніколи не мала ніяких іграшок.
Уранці я розповіла Анні, що хочу подарувати Мерті свою ляльку, і Анна пішла по свою найкращу книжку казок. Коли закінчилися уроки, ми пішли до Мерти додому. Вона лежала в ліжку й була дуже бліда. Я ніколи не бачила, щоб хтось так зрадів, як Мерта, коли ми поклали їй на ковдру Беллу та книжку казок і сказали, що це все для неї. О, як вона зраділа! Пригортаючи Беллу та книжку казок до грудей, Мерта весь час сміялася. А потім гукнула свою маму, щоб вона прийшла подивитися.
Коли ми вийшли за двері, я сказала Анні:
– Ну ось, ми таки подарували одній людині радість, хоч зовсім про це не думали.
Анна від подиву вигукнула:
– Виходить, так! – а потім додала: – Але добре, що ми не почали їй співати. Бо мені здається, люди радіють тоді, коли їм дарують ляльку й книжку
– Так, а надто діти, – підхопила я.