У неділю дідусеві виповнилося вісімдесят років. Прокинулися ми в Гамірному дуже рано. А о восьмій годині вже всі пішли до нього – тато, мама, Лассе, Буссе, я, Агда та Оскар із Середньої садиби, а також дядько Нільс, тітка Ліса, Улле з малою Черстін із Південної садиби. Ну і, звісно, всі з Північної садиби. Тітка Ґрета, мама Брітти й Анни, подала каву на красивій таці. А ми принесли дідусеві квіти.
Дідусь уже встав, причепурився і сидів у своєму кріслі-гойдалці. Ми, діти, проспівали йому пісню, а дядько Ерік виголосив промову. Ось як він її закінчив:
– Ніхто не має такого тата, як я!
Дідусь заплакав, і сльози покотилися йому на бороду. Я теж ледве не заплакала.
Цілий день дідусеві приносили квіти, листи й телеграми.
– О-хо-хо, це ж треба – люди пам’ятають такого старого діда, як я, – сказав дідусь.
Ми, діти, товклися в дідусевій кімнаті, бо нам було дуже цікаво читати йому листи й телеграми.
Я тільки дивувалася, скільки разів на свій день народження дідусь може казати «о-хо-хо». Він сидів зовсім мовчки в своєму кріслі-гойдалці, але час од часу казав:
– Вісімдесят років! Подумати тільки, який старий чоловік! О-хо-хо!
Та коли він проказав так уп’яте, Анна підбігла до нього, взяла його за руку й вигукнула:
– Дідусю, пообіцяйте, що ви ніколи не помрете!
Дідусь нічого на це не відповів, тільки поплескав Анну по щоці й мовив:
– Ой ти, моя голубонько!
Коли закінчилися телеграми й листи, ми стали читати дідусеві газету. Овва, у газеті також було про нього написано:
Ми прочитали це дідусеві, а він кивнув головою та вельми задоволено сказав:
– Он як, навіть написано в газеті! О-хо-хо! Хоч як на мене, то краще було б написати простіше: «Дідусеві з Гамірного виповнюється в неділю вісімдесят років».
Ми прочитали дідусеві цілу газету. Та час од часу йому хотілося послухати про колишнього земляка. До речі, у газеті писалося тільки про сумні речі – скажімо, про те, що скоро може бути війна.
– А що, як тут буде війна і зруйнує наш хутір? – занепокоївся Буссе. – Як ви думаєте, дідусю?
– Та ні, – відповів дідусь, – такого не буде. Певно, Господь Бог оберігає наш хутір.
– Атож, я на це сподіваюся, бо хочу прожити в Гамірному все своє життя, – сказала Брітта.
Ми з Бріттою й Анною все гарно продумали. Вирішили, що Лассе, коли виросте, одружиться з Бріттою, і вони житимуть у Середній садибі, а Буссе одружиться з Анною та житиме в Північній садибі, Улле ж одружиться зі мною, і ми житимемо в Південній садибі. Отже ми всі залишимося в Гамірному. Коли ми сиділи в дідуся, то про все розповіли хлопцям. Однак Лассе сказав:
– Ха, я все-таки хочу мати вродливішу дружину, ніж Брітта!
А Буссе сказав, що коли він виросте, то поїде до Америки, стане вождем індіанців і одружиться з індіанкою на ім’я Дзвінка Вода абощо.
– Ну й гарно звучатиме, коли ти її гукатимеш, – пирхнув Лассе. – Дзвінка Водо, кава уже готова? Дзвінка Водо, ти зварила картоплю?
Та Буссе сказав, що вони, мабуть, не їстимуть картоплі, бо він її не любить.
Улле сказав, що, коли виросте, то хотів би жити з Черстін на Південній садибі.
– Хоч якщо треба буде одружитися, то я залюбки одружуся з Лісою. Але напевно не обіцяю!
О які ці хлопці дурні! Це ще вилами по воді писано – одружимося ми з ними чи ні. Мабуть, ми теж колись вирішуватимемо. Я, наприклад, хотіла б одружитися з Улле. Шкода тільки, що в нього такий короткий чуб. Але до того часу він, може, й виросте.
Дідусь сміявся, слухаючи нашу балачку. А тоді сказав:
– О-хо-хо, до того ціла вічність! Добре, що ви ще довго будете дітьми.
Коли дідусь стомився, ми побажали йому «добраніч» і розійшлися. Надворі було дуже темно, і ми з Лассе та Буссе провели Улле до дверей його кухні, щоб він не блукав сам поночі.
Ну ось, годі вже розповідати про дітей із Гамірного. Мені треба лягати спати. Бо завтра ми всі вибиратимемо картоплю. Для цього нас на три дні відпустили зі школи.
Вибирати картоплю дуже весело. Ми всі – в старому-престарому одязі та гумових чоботях. Часом на полі повіває холодом, і в нас мерзнуть пальці. Тоді ми хукаємо на них.
Недавно я отримала листа в коробці з-під цигарок від Брітти й Анни. Там було написано:
«Знаєш, Лісо, ми дещо придумали. Тільки скажемо тоді, як прийдемо на поле вибирати картоплю. Там ми добряче покепкуємо з хлопців. Ха-ха, то буде так смішно, що вони луснуть від люті».
Мені не терпиться знати, що вони придумали. Але я дізнаюся про те завтра.