Мене, як вам уже відомо, звати Ліса, мені дев’ять років, і живу я на хуторі Гамірному. Мама каже, що хутір називається Гамірним тому, що тутешні діти зчиняють неймовірний гамір. Годі збагнути, як шестеро дітей на таке здатні, каже вона. Здається, ніби нас щонайменше утричі більше. Але я все-таки думаю, що найдужче галасує Лассе. Він зчиняє такий шум, як десятеро хлопчаків, я цього певна. Хоча Буссе й Улле теж недалеко від нього втекли. Зате ми з Бріттою й Анною часом поводимося тихіше од трави.
Якщо хтось навідувався в Гамірний, то йому доводилося проїздити цілу низку крутих пагорбів. Адже Гамірний лежить дуже високо. Якби він лежав іще трохи вище, то Лассе каже, що можна було б позгрібати з неба зорі звичайнісінькими граблями. У нас у Гамірному дуже гарний краєвид, бо ми живемо на самій горі. Хоча, звісно, видно лише море лісів. Але багатьом людям подобається дивитися на море лісів. І вони приїздять сюди й дивляться. Одного разу на автомобілі приїхала вельми ошатна пані з малою дівчинкою.
– Нам просто захотілося побачити краєвид, – сказала ошатна пані. На ній було червоне пальто та червоний капелюх, і була вона дуже гарна. Дівчинка також була гарненька – одягнена в блакитну сукеночку з маленькою червоною брошкою. Її звали Моніка, і була вона приблизно такого самого віку, як і я.
Мама запитала, чи не хотіли б вони зайти до нас у сад і попити вишневого соку. А мені сказала поговорити з Монікою. Шкода, що Брітту й Анну, які мені допомогли б, послали з дорученням у Велике село. Лассе, Буссе й Улле були вдома. Але вони не говорили з Монікою. Вони ошивалися за рогом будинку і штовхались. І час од часу визирали з-за рогу й голосно реготали.
– Це твої брати? – запитала Моніка.
– Тільки Лассе та Буссе, – відповіла я. – А Улле – ні.
– А хто з них Улле? – запитала Моніка.
– Той, що дуже коротко підстрижений, – відповіла я.
Саме тоді придибав Лассе на своїх ходулях. Напевно, хотів похизуватися. Лассе має такі високі ходулі, що коли він на них стоїть, то може заглядати у вікна другого поверху нашого будинку. Раз він зробив так, коли я сиділа у своїй кімнаті й бавилася ляльками.
Зненацька я побачила, як Лассе стромив у вікно голову. Він підняв шапку й сказав:
– Добридень, пані! Як ви почуваєтеся в такий гарний вечір?
Спершу я дуже злякалася, але потім підбігла до вікна й побачила, що він стояв на ходулях. Досі я ніколи їх не бачила.
Тепер він хотів похизуватися перед Монікою. Він проходжувався на ходулях по нашому саду й кричав Буссе і Улле:
– Звідси відкривається дуже гарний краєвид!
Наша служниця Агда саме лаштувалася йти годувати свиней. Вона поставила відро з помиями надворі біля кухонних дверей. Можете мені не вірити, та Лассе умудрився оступитися саме там! Він перекинув відро з помиями і плюхнувся посеред калюжі.
– Тепер і в нас дуже гарний краєвид, – засміявся Буссе, ляскаючи себе по колінах.
Моніка теж засміялася. Лассе швиденько побіг до пральні й помився під краном. Потім знову вийшов надвір – мокрий, мов курка, але так само задерикуватий. Він викрутив із чуба воду, подивився на Моніку й сказав:
– Чого тільки не зробиш, лиш би когось розважити!
Мама звеліла йому йти до хати й перевдягнутися в сухе вбрання. Він переодягнувся і швиденько вибіг надвір. А потім і хлопці завели розмову з Монікою. Усі, крім Улле, бо ж Улле ніколи не розмовляє з незнайомими людьми. Та раптом він запитав Моніку:
– Хочеш побачити мою сестричку?
Він гайнув додому й виніс Черстін. Їй виповнилося всього піврочку. Улле її дуже любить. У тому немає нічого дивного, бо дівчинка дуже гарна, і до того ж вона його єдина сестричка. Улле всадовив її Моніці на коліна, і Черстін так смикнула Моніку за коси, що вирвала жмутик волосся. Але Моніка не розсердилася. Мабуть, вона знала, що немовлята завжди так роблять.
Я стояла й дивилася на брошку Моніки. А потім сказала:
– Яка гарна в тебе брошка!
– Хочеш її собі? – спитала Моніка.
Та в мене й на думці такого не було, я просто сказала, що брошка дуже гарна.
Однак Моніка відчепила брошку із сукенки й поклала мені в долоню. А її мама підохотила мене взяти. Хоча моя мама заперечила:
– Ні, так не годиться…
Та все-таки брошка, оздоблена дрібненькими перлами, дісталася мені, – такої красивої я ніколи не бачила. Вона тепер моя. Я тримаю її в скриньці у своєму комоді.
Невдовзі з Великого села повернулися Брітта й Анна. Побачивши на дорозі автомобіль, вони витріщилися на нього. У Гамірний нечасто хтось приїздить на автомобілі, бо тут дорога закінчується. До того ж вона дуже вузька й кривуляста.
Брітта й Анна зупинилися біля хвіртки, не зважуючись підійти до нас. Поки моя мама й мама Моніки сиділи та пили сік, ми з Монікою розмовляли. Та ось я їм гукнула:
– Чого ви там повитріщалися? Невже ніколи не бачили людей?
Тоді вони зайшли у двір і привіталися з Монікою, а вона запитала:
– Скільки ж тут у вас дітей?
– Шість з половиною, – відповів Лассе. Він переконаний, що маленьку Черстін не можна вважати цілою дитиною. Однак Улле розсердився й крикнув:
– Сам ти половина!
Ми розповіли Моніці, що Брітта й Анна живуть на Північній садибі, Лассе, Буссе і я – на Середній, а Улле і Черстін – на Південній.
– Я також хотіла б отут жити, – мовила Моніка.
Попивши соку, мама Моніки сіла в автомобіль, і Моніці, звісно, також довелося сісти. Її мама ще раз подивилася на краєвид і запитала:
– Але чи не дуже нудно жити в такій глушині?
Наша мама відповіла:
– У нас стільки роботи, що ми не встигаємо про це думати.
Мені здалося, що мама Моніки не дуже розумна, якщо вона таке запитала. Звісно, нам зовсім не нудно. У Гамірному дуже навіть весело.
Автомобіль рушив, і Моніка ще довго-довго махала нам рукою.
Мабуть, ми більше ніколи її не побачимо, подумала я. Але в мене залишилася її брошка. Іноді я даю її поносити Брітті й Анні.
Потім ми побігли до дідуся, що мешкає в мансарді на Північній садибі. Він доводиться дідусем Брітті й Анні, а ще він майже незрячий. Однак завжди хоче знати про все, що відбувається в Гамірному, і ми повинні розповісти йому про автомобіль та Моніку. Дідусь зізнається, що якби не ми, діти, то він би нічого й не знав. Бо в дорослих у Гамірному обмаль часу, щоб із ним говорити.
Ми справді йому все розповіли. Він хотів більше дізнатися про автомобіль, і Буссе в подробицях йому той автомобіль змалював. А ще дідусеві закортіло потримати в руках мою брошку. Я сказала, що на ній сила-силенна дрібненьких червоних перлів, і дідусь відповів, що може собі уявити, яка вона гарна. Потім я розповіла, як мама Моніки запитала, чи в Гамірному не нудно жити. І дідусь мовив:
– О-хо-хо, які дурні бувають люди!
Дідусь вважає так само, як і я, що жити в Гамірному дуже весело.