Мабуть, найвеселіше в нас навесні. Ми з Анною маємо звичку це обговорювати. Для Анни найвеселіша пора – літо, а для мене – весна. Ну і, звісно, Різдво, це вже для нас обох.
Тепер я розповім, що сталося цієї весни. У нас у Гамірному люди тримають багато овець, які щовесни приводять ягнят. Немає нікого гарнішого за ягнят! Вони гарніші за кошенят, за цуценят і поросят. Мені навіть здається, що вони гарніші за Черстін, хоч при Улле я не наважуюся такого казати.
Коли вівці починають котитися, ми звичайно щоранку бігаємо до кошари дивитися, скільки їх за ніч народилося. Тільки-но відчиняєш двері, як усі вівці починають щосили бекати. А ягнята бекають дуже гарно й ніжно, зовсім не так, як вівці та барани. Майже кожна вівця приводить двійко ягнят.
Однієї неділі, зайшовши до кошари, я побачила на соломі неживе ягня. Я одразу побігла сказати про це татові. Він прийшов з’ясувати, чого воно померло. Виявляється, у його мами у вим’ї не було молока. Бідолашне ягняточко померло від голоду! Я сіла на порозі кошари й заплакала. Трохи згодом прийшла Анна, дізналася про все і теж заплакала.
– Я не хочу, щоб ягнятка помирали, – сказала я татові.
– А цього ніхто не хоче, – відповів тато. – Але тут іще одне може померти.
Тато взяв на руки бідолашне малесеньке ягнятко, в якого був жалюгідний вигляд. Воно доводилося братиком померлому ягняткові. Звісно, і для нього в мами-вівці не було молока. А новонароджені ягнята п’ють лише молоко. Тож, сказав тато, доведеться зарізати братика померлого ягняти, поки він ще дихає. Почувши це, ми з Анною заплакали ще дужче. Ми аж захлиналися слізьми.
– Я не хочу, щоб ягнятка помирали! – крикнула я і впала на землю.
Тато підняв мене й сказав:
– Не плач, Лісо! – і додав: – Якщо хочеш, то спробуй годувати його з пляшки. Як малу дитинку.
О, як я зраділа! Напевно, ніколи в світі я ще не переживала такої радості! Я не знала, що ягнят можна годувати, як малих дітей. Тато сказав, щоб я не надто надіялася. Мабуть, він думав, що ягнятко все-таки помре, хоча спробувати можна.
Ми з Анною побігли до тітки Ліси, мами Улле, й попросили в неї пляшку із соскою, з якої вона напувала молоком Черстін, коли та була зовсім малою. Потім повернулися до тата.
– Тату, можна, ми дамо йому вершків? – запитала я.
Тато сказав, що коли я дам ягняткові вершків, воно може захворіти. Його шлунок сприймає лише молоко, розведене водою. Тато допоміг мені розвести молоко, а тоді ми підігріли пляшку в гарячій воді. А потім я засунула соску ягняткові до рота. І уявіть собі, воно відразу ж заповзялося пити. Видно, було голодне.
– Тепер ти його прийомна мама, – сказав тато. – Але це ягнятко треба годувати вранці та ввечері, тож гляди, щоб тобі не набридло.
Анна сказала, що якщо мені набридне, то я маю тільки сказати, й вона залюбки погодує його замість мене. Та я відповіла:
– Отакої, придумала! Хіба комусь набридає годувати ягнят?!
Я назвала ягня Понтусом, і тато сказав, що воно буде тільки моє. На щастя, усе це сталося до того, як прокинулися Лассе та Буссе, а то ми, напевно, посварилися б за Понтуса.
– Виходить, поки людина висипається, Лісі дістається ягня, – сказав Лассе, трохи розгнівавшись, що Понтус дістався не йому.
Попервах усі діти прибігали дивитись, як я годую Понтуса. Та невдовзі їм це набридло.
Диво-дивне, які ті ягнята ненажерливі! Здається, вони весь час голодні.
Щоранку, перед тим, як іти до школи, я забігала до кошари погодувати Понтуса. І тільки-но він мене бачив, відразу ж підбігав, вимахуючи куценьким хвостиком, і дуже ніжно бекав. Він був білий, як сніг, із чорною латочкою на носі, і саме цим відрізнявся від інших ягнят. Агда ще раз годувала його вдень, коли я була в школі. Та тільки-но я приходила додому, мені доводилося давати йому нову порцію. Пізно ввечері я також його годувала. Якось я попросила Анну мене підмінити, та вона сказала:
– Завтра! Сьогодні мені ніколи.
Та я обіцяла татові, що мені не набридне годувати Понтуса, і дотримала слова. Бо дуже-дуже його полюбила. Найдужче я любила його за те, що він радів, коли мене бачив. Мабуть, Понтус думав, що я його справжня мама. Я спитала Лассе та Буссе, чи не здається їм, що Понтус вважає мене своєю справжньою мамою, і Лассе відповів:
– Авжеж. Ти дуже схожа на вівцю.
Одного дня тато сказав мені, щоб я навчила Понтуса пити молоко з відерця. Мовляв, не буде ж він смоктати соску, коли стане бараном.
Бідний Понтус! Він не міг зрозуміти, чого це я раптом підставляю йому під носа відерце. Він не знав, як із нього пити, тільки тицявся носом мені в ноги, шукаючи соску, і дуже жалібно бекав.
Буссе стояв поруч і дивився.
– То ж молоко, – сказав він. – Невже ти такий дурний, що не вмієш пити?
Я дуже розгнівалася на Буссе.
– Звичайно, Понтус не дурний, – відрубала я. – Ти просто не розумієшся на ягнятах.
Я все-таки ліпше розумілася на ягнятах, аніж Буссе. Бо я знайшла раду! Я вмочила долоню в молоко.
І уявіть собі, Понтус заповзявся смоктати мої пальці. Він смоктав і смоктав, аж поки молоко закінчилося. Звісно, трохи його розлилося на землю.
Потім якийсь час Понтус смоктав мої пальці. Та одного ранку він був настільки голодний, що не міг дочекатися, поки я вмочу долоню в молоко. І він став пити. І в нього прекрасно виходило. Після того йому вже ніколи не треба було смоктати мої пальці. А шкода, бо тоді на нього смішно було дивитися.
Коли надворі потепліло, овець випустили на пасовисько в загорожі. І їм довелося навчитися їсти траву. Але молоко вони також пили, тож я щодня ходила на пасовисько зі своїм відерцем. Біля хвіртки я на повен голос гукала Понтуса. Звікілясь далеко із пасовиська до мене долинало слабеньке бекання, а потім з’являвся Понтус, що летів із усіх ніг, вимахуючи куценьким хвостиком.
Тепер Понтус виріс, тож більше не п’є молока. Він скубе траву і наминає листя, а ще він дуже сильний і невдовзі, мабуть, стане прекрасним бараном.
Хтозна, напевно, у мене з’явиться ще багато ягнят у житті. Або, може, цуценят, кошенят чи кроликів. Але ніколи-ніколи я не полюблю нікого так сильно, як Понтуса.