Лассе любив мене дражнити і весь час казав:
– А все-таки ліпше мати собаку, ніж ягня.
Улле, звичайно, потягнув за ним руку, бо ж сам мав собаку на ім’я Свіп.
– Авжеж, собаку ліпше, – мовив Улле.
– Чого це ліпше? – спитала я.
– Ну, собаку можна всюди брати з собою, – відповів Улле. – Він завжди ходить із людиною.
– А Понтус тільки ходить туди-сюди в загорожі, – додав Лассе.
– Однак ягня таки красивіше, – сказала Анна, щоб мене підтримати.
– А яка з того користь? – запитав Лассе. – Якщо він тільки й ходить туди-сюди в загорожі.
Ось про що ми говорили одного дня, коли йшли зі школи додому. Наступного дня я, як звичайно, пішла до загорожі й погукала Понтуса. І коли він біг, такий гарненький і кумедний, я подумала, що не проміняла б його й на тисячу собак. І ще дещо подумала. Я подумала: як шкода, що він ходить лише тут, у загорожі, де ніхто не бачить, який він гарний.
Іноді Свіп проводить Улле аж до школи. Мабуть, тому Улле й сказав, що собака скрізь ходить із людиною. Одного дня вчителька дозволила Свіпові зайти в клас і полежати біля парти Улле.
Але ж то Свіп! А бідолашний Понтус змушений сновигати туди-сюди в загорожі. Поки він пив молоко зі свого відерця, я думала про те, як насміхався Лассе і як несправедливо, що собакам можна скрізь ходити, а ягнятам – ні. Тож тільки-но Понтус випив молоко, я вирішила взяти його з собою до школи. Нехай Лассе побачить і проковтне язик.
Наша школа – у Великому селі. До нього трохи далекувато, і ми, всі діти з Гамірного, завжди йдемо гуртом. Мені важко було встигати, адже я спершу навідувалася на пасовисько. І цього ранку, коли я взяла Понтуса з собою до школи, всі діти вже чекали на мене біля хвіртки Улле.
– Поквапся, Лісо, а то запізнимося! – гукнула Брітта.
Тож я обернулася на Понтуса й гукнула:
– Поквапся, Понтусе, а то запізнимося!
Я ще ніколи не бачила, щоб діти були такі ошелешені, як Лассе, Буссе, Улле, Брітта й Анна, коли побачили Понтуса.
– Куди… це він чимчикує? – запитав Лассе.
– До школи, – відповіла я. – Може, ви тепер перестанете торочити, що тільки собаки ходять скрізь із людиною.
Коли б ви бачили, як вони здивувалися!
– Лісо, ти часом не захворіла? – спитав Лассе.
– А мама й тато знають? – запитав Буссе.
Коли Буссе спитав, чи знають мама й тато, у мене аж похололо в душі. Бо я про це не подумала. Але Анна заплескала в долоні, засміялася й сказала:
– А чого це ягнят не можна брати з собою до школи так само, як собак?
Атож, саме так я й думала! І раптом Лассе задоволено хихикнув і сказав:
– Нехай іде! Хоча вчителька, мабуть, зомліє!
І ми рушили пагорбами в дорогу. Понтус також. Інколи він зупинявся, ніби його поймав подив, невже й справді він кудись іде. Але я кликала його: «Понтусе!», а він надзвичайно розумно відповідав: «Бе-е-е!» і наздоганяв мене.
Ми згаяли трохи більше часу, ніж звичайно, на дорогу до школи, тож припізнилися. Уже задзвонив дзвоник, і діти зайшли до класу. У Великому селі й Гамірному дітей було небагато, тому всі ми сиділи в одному приміщенні, і нас навчала одна вчителька, хоча ми й ходили в різні класи.
Понтус на шкільних сходах спіткнувся, і мені довелося йому трішки допомогти.
– Може, він іще замалий для школи? – запитав Лассе.
Коли Лассе кілька років тому пішов до школи, то не міг спокійно всидіти ані хвилинки.
І тоді вчителька сказала, що він іще замалий для школи. Вона спровадила його додому і звеліла прийти наступного року. Нехай, мовляв, спершу трохи награється. Лассе досі цього не забув, і через те так сказав про Понтуса.
Брітта постукала в двері, і ми зайшли до класу.
– Вибачте, що ми запізнилися, – сказала Брітта.
Улле тут же захихотів. Усі решта стояли мовчки, а Улле хихотів так, ніби його хтось лоскотав.
– Чого це тобі, Улле, сьогодні так весело? – запитала вчителька.
Понтус стояв за нами, та учителька не могла його бачити. Та зненацька почулося тоненьке «бе-е-е», і Понтус висунув уперед голову. Діти за партами аж підстрибнули. До речі, вчителька теж.
– Господи! – скрикнула вона. – Ви що – привели сюди ягня?
– Ліса… – почав Буссе, але замовк, бо, напевно, злякався, що вчителька на мене розгнівається. До того ж і мене почав охоплювати страх.
– Ми ж збираємося вивчати домашніх тварин, то я подумала, що… – зовсім тихо промовила я.
– Що ти подумала? – запитала вчителька.
– Що добре було б побачити живе ягня, – зопалу відповіла я.
Учителька дуже голосно розсміялася, а діти й собі. Особливо Улле. Він сміявся так, що в його грудях аж деренчало.
Потім ми підвели Понтуса до вчительчиного столу. І діти підходили й гладили його. На уроці природознавства ми читали про овець, і я розповіла, як годувала Понтуса з пляшки. Усім він дуже сподобався, і потім ми заспівали йому «Бе, ягнятко біле, бе». Але, напевно, Понтус стомився від галасу і затужив за пасовиськом у загорожі. Хоч усе-таки поводився чемно і дуже спокійно стояв біля моєї парти до кінця уроку. Тільки час від часу підстрибував і бекав. І тоді Улле сміявся. Він клав голову на парту й так сміявся, що діти й собі не могли втриматися від сміху. Коли надворі погожа днина, ми завжди на перерві сидимо на східцях і їмо свої бутерброди. І тепер ми сиділи на східцях. У мене, як звичайно, була пляшка молока, і я напоїла ним Понтуса. Учителька дала мені мисочку, в яку я вилила молоко. Дітям дуже цікаво було побачити, як Понтус п’є. Анна дала мені половину свого молока, щоб я не залишилася голодна.
Потім Понтус гасав по шкільному подвір’ю, а тоді став смикати моркву, яка тільки сходила на вчительчиному городі. Але я вигнала його з городу й попросила почекати, поки ми повернемося додому.
Коли уроки закінчилися, і ми стали збиратися додому, Лассе сказав:
– Завтра ми вивчатимемо велику рогату худобу. Буде весело, якщо я приведу бика.
Улле зареготав так, що на нього аж напала гикавка.
– Хоча його, звичайно, важкувато буде втримати біля парти, – сказав Лассе.
Та вчителька сказала, щоб ми більше не приводили до школи живих тварин. Навіть якщо ми вивчатимемо їх на природознавстві. Бо з ними багато клопоту, додала вона.
– Атож, уявіть собі, якщо ми почнемо вивчати крокодилів, – сказала Анна.
Улле від сміху аж пирскав, тож ми ледве почули його пискіт:
– Тоді я приведу з собою крокодила!
Понтус був дуже стомлений, коли ми поверталися додому. Ми по черзі несли його пагорбами вгору. Потім подалися з ним на пасовисько. Я ніколи не бачила ягняти, яке стрибало б так, як Понтус, коли ми впустили його в загорожу. Він галопом побіг до овець, бекаючи так, що чути було на все пасовисько.
– Звичайно, він іще замалий для школи, – сказав Лассе.