Нам завжди весело, коли ми, діти з Гамірного, йдемо додому зі школи. Бо тоді ми обговорюємо всі шкільні події, а часом розповідаємо одне одному казки і мріємо, ким будемо, коли станемо дорослими. Іноді ми сідаємо на узбіччі й перепочиваємо, а то й вилазимо на дерево або для розмаїття йдемо по паркану, а не по дорозі.
Мама каже, що не розуміє, чого зі школи додому ми йдемо вдвічі довше, ніж із дому до школи. Я й сама не розумію. Дивно, але так воно і є. Тут нічого не вдієш. Просто так виходить.
Якось навесні, коли ми повернулися додому зовсім пізно, мама запитала мене:
– Ану розкажи, що ви робили дорогою додому?
Я розказала все, як було.
Спершу ми зайшли у Великому селі до крамниці й купили дідусеві льодяників. Він дуже любить льодяники, і ми залюбки йому їх купуємо. Він тримає їх у кутовій шафі у своїй кімнаті й пригощає нас ними майже щоразу, коли ми до нього приходимо.
Льодяники купувала Брітта. Непогано було б їх трішки скуштувати, але ми знали, що не вдасться. Брітта запхнула їх до свого ранця й сказала:
– Якщо скуштувати шість льодяників, то дідусеві залишиться порожній пакет.
– Так негарно, – мовив Лассе. – Ліпше поквапмося додому, поки нічого не сталося.
Ми пішли. Однак Буссе, що дуже любив солодощі, сказав:
– От якби в мене була хоч крона! Тоді я накупив би на всю крону карамельок.
– Атож, але в тебе немає крони, – казала Анна. – Випадково!
– Немає, але уяви собі, що її можна знайти, – сказав Буссе. – Випадково!
– Цього не може бути, – заперечила Брітта. – Ти завжди ходиш із задертим носом. І ніколи не дивишся під ноги.
Тож Буссе вирішив дивитися собі під ноги. І, напевно, не пройшов і п’ятдесяти метрів, як знайшов крону. Ну й дива! Мабуть, його бажання підслухали якісь гноми й підкинули йому крону на дорогу. Вона лежала якраз на перехресті, де поворот на Гамірний.
Буссе довго витріщався на ту крону, ніби не вірив своєму щастю. Та потім підняв її, гайнув назад у крамницю і накупив карамельок, як і обіцяв. Ми чекали його на перехресті. А коли він повернувся, то пригостив нас усіх карамельками.
– Ти ба, як просто знаходити крони, – сказав Буссе. – Це ж скільки грошей ми проґавили!
І потім усі ми не зводили з дороги очей. Лассе мовив:
– От якби знайти одну крону!
Бо він думав, що, може, якийсь гном захоче і йому підкинути крону. Але він нічого не знаходив. І тоді сказав:
– От якби знайти п’ятдесят ере!
Та він не знайшов і п’ятдесяти ере. Йому не хотілося здаватися, і він сказав:
– От якби знайти десять ере!
І десяти ере він не знайшов. Тож він розізлився:
– Ось побачите, один ере я знайду!
Й одного ере він не знайшов. Ані він, ані ніхто інший. Ніхто з нас нічого не знайшов відтоді, як Буссе знайшов крону.
Дорогою Буссе пригощав нас карамельками. А тоді запропонував нам змагатися, у кого в роті довше не розтане карамелька. Це, мабуть, для того, щоб карамельки не зникали так швидко. Та нам сподобалося таке змагання. Ми всі вкинули до рота по карамельці, намагаючись смоктати їх якомога повільніше.
Трохи згодом ми стали в коло посеред дороги й повисолоплювали язики, щоб побачити, у кого від карамельки майже нічого не залишилося. То було на півдорозі додому, десь навпроти шевцевої хати. Швець висунув у вікно голову і спитав, чи є серед нас нормальна людина, яка забрала б полагоджені Агдині черевики. Ми швиденько позакривали роти, бо не хотіли, аби хтось спостерігав за нами. Хоч виграла змагання Брітта. А Лассе взяв Агдині черевики і сховав їх у свій ранець.
Потім Улле вигадав інше змагання: хто довше може не дихати. Але для певності ми відійшли далі від шевцевої хати. Адже швець міг подумати, що тільки дурники стовбичать посеред дороги, затамувавши подих.
Ми справді довго стояли, затамувавши подих. Я сказала мамі, що, звичайно, ми прийшли додому так пізно не лише через те, що стояли, затамувавши подих. Лассе твердив, що виграв він, та Улле заперечив:
– Не ти, а Буссе! Він дужче посинів, ніж ти!
Тоді Лассе запропонував:
– А давайте позмагаємося, хто далі плюне. Але це не стосується дівчат. Бо вони не вміють по-справжньому плюватися.
Ми з Бріттою й Анною дуже розсердилися. Звичайно, ми плюємося не гірше за них. Брітта заявила, що коли вони не дозволять нам плюватися, то нехай завтра не приходять до неї на день народження. І хлопці нам дозволили. Цього разу виграв Лассе. Хоч Анна плюнула набагато далі за Буссе й Улле.
Навесні шевцеву луку завжди заливає. Тоді вона перетворюється на маленьке озерце. На луці лежить дуже великий камінь. Навесні він скидається на острів. Підійшовши до шевцевої луки, ми стали перепочити.
– Я хочу дістатися того каменя, – сказав Лассе.
Ми сказали, що теж хочемо. І тоді Лассе вийняв із шевцевого паркану кілька штахетин і зробив із них місток, що вів до нього. І ми по черзі по містку перейшли. Лассе перший.
Стояла погожа днина, і дуже приємно було сидіти на камені проти сонця.
– Добре було б щось з’їсти, – сказала Анна.
Та в нас не було чого їсти. Карамельки вже закінчилися. Лассе понишпорив у своєму ранці. Там лежали Агдині черевики і бутерброд із сиром, який він не встиг з’їсти на перерві.
Ми вдавали, що камінь – це корабель, загублений у морі, а ми – матроси, які ось-ось помруть голодною смертю, якщо не наспіє ніяка допомога.
Лассе поділив бутерброд на шість однакових шматочків, дав кожному з нас і сказав:
– Друзі, це єдине, що відділяє нас від смерті. Але робіть так, як ваш капітан, – не втрачайте мужності!
Звичайно, капітаном був сам Лассе. Потім він додав:
– Та найгірше, що в нас немає води, і ми помремо від спраги.
На те Буссе відказав:
– Глянь, скільки води на цій луці, аж бризки летять!
Тоді Лассе обізвав Буссе дурником. Мовляв, довкола нашого корабля хлюпає солона вода, і Лассе застрелить кожного, хто її спробує. Бо від солоної води люди втрачають розум, запевнив Лассе.
Він ліг на камінь і прикинувся, ніби помирає від голоду та спраги. А Буссе сказав:
– Здається, він таки сьорбнув солоної води!
І Лассе став навколішки, згорнув руки і закричав так, що покотилася луна: «Рятуйте! Рятуйте!» Стало навіть страшно. А знаєте, хто прибіг на його крик? Швець! Він подумав, що Лассе й справді кличе на допомогу, тож неабияк розізлився.
– Як туди дісталися, так і вибирайтеся, – сказав він. – Бісові діти!
Та все-таки він зайшов у воду, по черзі підхоплював нас із каменя й викидав на суходіл. Звичайно, на ньому були гумові чоботи і, звичайно, він увесь час сварився, але в кожнім разі повівся дуже великодушно. Хоча то було й непотрібно. Але ми боялися йому в тому зізнатися.
Ми дременули звідти, а швець кричав нам услід, що йому до смерті набридли діти з Гамірного, і він забороняє чіпати свій паркан.
Коли ми пройшли добрий шмат дороги, я заглянула у відкритий ранець Лассе й запитала:
– А де Агдині черевики?
Лассе розгубився. Він сказав, що черевики, напевно, залишилися на камені. Він поклав їх туди, коли шукав бутерброд. Ми пожаліли Лассе й повернулися назад.
Атож, черевики, загорнуті в газету, лежали на камені. Але штахетини від паркану швець прибрав. Та оскільки було дуже тепло й сонячно, Лассе запропонував перебрести до каменя босоніж. І ми перебрели. Вода була не така вже й холодна. Ми уявляли собі, що камінь – це розтрощений корабель, а ми – пірати, які намагаються залізти на борт, щоб урятувати дорогоцінний скарб, тобто Агдині черевики. Однак на тому кораблі було повно інших піратів, які стережуть той скарб, тож ми скочили у воду й заходилися стріляти в тих піратів. Потім Лассе подав команду, й ми полізли на корабель, тримаючи в зубах ножі – о, звісно, то були всього-на-всього палички, хоч ми вдавали, ніби то ножі. І врешті ми всі вибралися на камінь, і Лассе замахав Агдиними черевиками над головою і крикнув:
– Здобич наша! Смерть кожному, хто до нас підійде!
Аж тут з’явився швець. Ніхто інший не міг тут до нас підійти. Бідолаха, мені по-справжньому стало його шкода, коли він нас побачив. Адже він зрозумів, що врятував нас даремно. Він довго стояв із роззявленим ротом і мовчав. Та зрештою оговтався.
– Забирайтеся геть! – крикнув він. – Ушивайтеся звідсіля, поки ще цілі!
І ми зіскочили з каменя й побрьохали по воді на суходіл, а там схопили свої черевики і панчохи й чимдуж дали драла. А швець кричав нам услід:
– Хіба вам у Гамірному немає де галасувати?!
Потім ми пішли додому. Зупинялися лише один раз. Тільки тоді, коли дивилися пташине гніздо, яке показав нам на дереві Буссе. Ми по черзі залазили вгору дивитися. Там лежало чотири синюваті яєчка. Буссе має такі у своїй колекції. Однак Буссе оберігає пташині гнізда. Тож ми дивилися дуже обережно. На те в нас пішло зовсім небагато часу.
Коли я все це розповіла мамі, вона сказала:
– Тепер я розумію, чого ви так пізно повертаєтеся зі школи додому.
А Лассе пішов до Агди і сказав, що завтра вона отримає свої відремонтовані черевики. Мовляв, він їх тримає в надійному місці. Нехай вона не думає, що за ніч із ними щось станеться. Бо вони лежать на розбитому кораблі, який стережуть пірати. І один розлючений швець.