У нас із Анною є особлива місцинка за пральнею, де з’являються перші фіалки. А в другому місці в нас ростуть проліски. А підсніжників на луках у Гамірному стільки, що аж голова іде обертом. Ми рвемо підсніжники, проліски й фіалки. Якщо піднести букетика до носа, то відразу зрозумієш, що надворі весна, навіть якщо в тебе заплющені очі.
Ми з Анною облюбували навесні ще одне місце. У глибокому яру. У нас там стоять два ящики з-під цукру, на яких ми сидимо. Неподалік дзюркоче потічок, але біля нас не мокро, принаймні, не дуже мокро. Довкола яру ростуть черемхи. Вони ростуть так густо, що ми начебто сидимо в зеленій кімнаті. А ми справді сидимо там часто. Коли цвіте черемха, сяє сонце і дзюрчить вода, то мені здається, що кращого місця навесні годі й уявити. А от Брітта цього не розуміє. Якось, коли ми з Анною там сиділи, із-за кущів висунулася Бріттина голова. Вона побачила нас в яру й запитала:
– Що ви робите?
Ми з Анною переглянулись і задумалися.
– А ми й самі не знаємо, – відповіла я.
Бо ми таки не знали. Тоді Брітта сказала, що коли люди не знають, що вони роблять, то ліпше б їм подумати і взятися до якогось діла. Сказала і пішла собі. Але ми з Анною залишилися в яру, хоч і не знали, що ми там робили.
В яру скрізь росте золототисячник. І раптом я сказала Анні, що мене звати принцеса Золотоволоска.
На те Анна мені сказала, що вона – принцеса Золотоочка.
– Ласкаво прошу до мого зеленого палацу, – сказала я.
– Ласкаво прошу до мого зеленого палацу, – сказала Анна.
Тоді ми трохи посперечалися, чий це все-таки палац. А потім дійшли згоди, що Золотоволоска та Золотоочка – близнята й мешкають в одному палаці.
– Ох, мій зелений замок! Ох, мій дзвінкий потічок! – вигукнула Анна таким голосом, яким вона завжди говорить, коли ми з нею в щось граємося.
І я вигукнула:
– Ох, мій зелений палац! Ох, мій дзвінкий потічок!
А потім зірвала гілочку черемхи і увіткнула собі в коси. Анна зробила так само.
– Ох, мої білі, білі… кролики, – сказала вона.
– Що за кролики? – здивувалась я.
– Мої зачаровані кролики, – відповіла Анна.
Вона сказала, що в її зеленому палаці в золотій клітці живуть два зачаровані кролики.
– Ха-ха, у тебе немає клітки, – сказала я.
Але тієї миті я побачила край яру маленьку жабку й сказала:
– Ох, моя зачарована жаба!
Я хутко спіймала жабу. Бо ж усі люди знають, що жаби – то здебільшого зачаровані принци. Себто, у казках. Анна також це знала, тож дуже позаздрила, що в мене є жаба.
– А можна її трішки потримати? – запитала вона.
– Тримай своїх білих кроликів, – відрубала я.
Та Анна так мене просила дати потримати жабу, що я дала.
– А якщо це справді зачарований принц? – запитала Анна.
– У тебе від черемхи запаморочилася голова, – мовила я.
А сама замислилася. Може, і в мене від черемхових пахощів запаморочилася голова?
Аж ось мені сяйнуло: хтозна, може, все-таки це не зачарований принц? Коли є на світі зачаровані принци, то є, мабуть, і звичайні жаби.
І, напевно, могло бути й так, що про якогось зачарованого принца забули тільки тому, що вважали його звичайнісінькою жабою. І якщо жодна принцеса не здогадалася його поцілувати, то він мусить лишатися навіки жабою, хоч би як там у Гамірному!
Я запитала Анну, що вона про це думає. Виявилося, вона думає так само.
– Гаразд, – сказала я, – ми ось що зробимо. Доведеться його поцілувати, щоб зняти чари.
– Фу, як гидко! – відповіла Анна.
І тоді я сказала, що якби в ті часи принцеси були такі дурні й манірні, як вона, то зараз у наших ярах було б повно зачарованих принців.
– Але ж ми не справжні принцеси, – нагадала Анна.
– Однак треба спробувати, – наполягала я. – Якщо ми одна одній допоможемо, то, може, щось і вийде.
– Починай ти, принцесо Золотоволоско, – сказала Анна і подала мені зачарованого принца.
Я тримала жабу в руці й дивилася на неї, а коли подумала, що мені треба її поцілувати, то відчула нудоту. Але іншої ради не було.
Аж тут мені в голові промайнула одна думка.
– Слухай, Анно, – сказала я. – Якщо це й справді зачарований принц, то не забувай, що жаба моя.
– Ну то й що? – спитала Анна.
– А те, що він одружиться з принцесою й отримає півкоролівства, ти ж знаєш.
Аж тут Анна розсердилася.
– Коли я також поцілую жабу, то принц буде так само мій, як і твій, – сказала вона. – Нехай він сам вибере!
Тож ми домовилися, що дамо принцові самому вибирати між принцесою Золотоволоскою і принцесою Золотоочкою. І я проказала:
- Раз, два, три – це початок гри.
- На чотири й п’ять будем цілувать.
І я заплющила очі й поцілувала жабу.
– Мабуть, він добряче зачарований, – сказала Анна, коли принц не з’явився. – Я навіть думаю, що мені немає сенсу його цілувати.
– Спробуй, – мовила я. – Будь ласка, принцесо Золотоочко!
І вона взяла в руки жабу й швидко-швидко її поцілувала.
Однак Анна так поспішала, що впустила жабу в яругу і та чимдуж пострибала собі геть.
– Розтелепа! – скрикнула я. – Проґавила зачарованого принца!
– Знаєш, що, – мовила Анна. – Мабуть, треба бути справжніми принцесами, щоб знімати чари з таких потвор.
Раптом із кущів долинув сміх. Там стояли Брітта, Лассе, Буссе й Улле. Вони все бачили й чули.
– Гляньте, де вони сидять і самі не знають, що роблять, – сказала Брітта.
А Лассе звів очі догори й вигукнув:
– Ох, мій зелений палац! Ох, мій дзвінкий потічок! Ох, мої білі, білі квіти!
– Ох, мої білі, білі кролики! – додав Буссе.
– А тоді жабі дісталося королівство та півпринцеси, – зареготав Улле, хапаючись за живіт.
І тут Анна схопила порожню бляшанку від анчоусів, яка валялася в яру, набрала в неї води й пожбурила в Улле.
– Дурепа! – крикнув Улле. – Що ти робиш?
– Я така зла, аж не тямлюся, що роблю, – відповіла Анна.
Я набрала з потічка пригорщу води й бризнула нею Улле на вухо.
– Атож, ми з Анною самі не знаємо, що робимо, – сказала я.