Важким (в усякому разі, за моїм досвідом) періодом відносно капризів є вік, коли дитина ще толком не говорить, але вже багато що розуміє. Вона хоче, але не може донести свої бажання до оточення, і це її часом страшенно злить. Зазвичай таке буває років до двох з половиною. Але при затримці розвитку мовлення подібні проблеми не зникають і в три (а то і в чотири!) роки. Звертаючись до фахівця, батьки таких дітей зазвичай скаржаться на капризи, розпещеність. З одного боку, дитина не може себе нічим зайняти, вимагає постійної присутності матері. (Часто мами скаржаться, що вона навіть у ванну чи в туалет не хоче її відпускати, влаштовує істерику, лежить під дверима). З другого боку, нормально взаємодіяти з дитиною не виходить, бо вона не слухається старших. Батькам навіть може здатися, що вона їх не чує, і вони ведуть малюка до отоларинголога, який не знаходить у нього порушення слуху. З чужими людьми контакт ще більше ускладнений.
На думку деяких фахівців причиною подібних поведінкових труднощів є неправильне формування дитячо-материнської прихильності. Виділяють три найбільш поширених типа вередливої поведінки дітей третього року життя.
– Симбіотичний зв’язок з матір’ю. У тому віці, коли незрима психологічна «пуповина», що тісно зв’язувала матір з немовлям повинна поступово слабшати, цього не відбувається. Дитина не придбає більшої самостійності. Для неї характерна підвищена тривожність, вона не може грати одна, погано переносить зміну обстановки, особливо зміну дорослих, які доглядають за нею. Засинає важко, ночами прокидається з плачем і криками. Якщо її віддати в садок (а мамі часто хочеться від неї відпочити), адаптується вона, як правило, погано, і справа може закінчитися вираженими невротичними чи психосоматичними захворюваннями. Мати тривожна, вважає дитину хворою, яка вимагає підвищеної турботи і опіки, більше реагує на плач, ніж на посмішку дитини, що викликає в дитини плаксиво-тривожну залежність.
Для вирівнювання дитячої поведінки треба поступово послабляти цей пуповинний зв’язок, надавати дитині більшу самостійність, якомога менше тривожитися за неї, не ходити постійно за нею, боячись, як би що не вийшло (але, природно, дивитися, не залишаючи її зовсім без нагляду), більше хвалити малюка, радіти, жартувати, веселитися, підкріплювати нагородами сміливі вчинки, відігравати психологічно складні ситуації так, щоб усе обов’язково завершувалося його успіхом, подоланням труднощів і схваленням близьких. Важливо і мамі не замикатися у своєму вузькому маленькому світі, а намагатися знайти для себе якісь цікаві заняття, що не пов’язані з дитиною. А її мало-помалу привчати до спілкування з дітьми. Проте віддалятися потрібно обережно, пам’ятаючи про її підвищену чутливість. Наприклад, спершу привчити її до самостійної гри і засипання в той час, як ви неподалік займаєтеся своїми справами. Потім помалу залишати її в сусідній кімнаті, потім – у бабусі, у подруги, щоб ваш малюк пограв з її малюком. Врешті-решт, дитина дозріє і до перебування в дитячому колективі.
– Провокуюча поведінка. Привертаючи увагу матері, дитина поводиться нав’язливо: смикає її, ниє, капризує, проявляє агресію. Якщо її карають, бити батьків вона, можливо, і перестане, але перемкнеться на слабкіших (зазвичай на інших дітей) або на себе. У досить важкому стані в такої дитини можуть бути прояви аутоагресії (напр., биття себе по голові, виривання волосся). Оскільки така вередлива дитина погано поводиться і часто сердить маму, їй не дуже-то хочеться її пестити. І вона заповнює брак тактильного контакту досить дивними способами: розгойдуванням, стуканням головою об предмети, перебиранням волосся на голові. Матір це ще сильніше лякає і відчужує від дитини. У неї часто буває тужлива депресія, пригніченість, часом вона може навіть переживати ворожі почуття до сина чи дочки. Це, у свою чергу, негативно позначається на розвитку малюка. Він менше, ніж нормальна дитина, цікавиться навколишнім світом. З близькими людьми його емоційні стосунки порушені, і хоча він своїми демонстративними витівками постійно намагається привернути увагу матері, стійкої прихильності до неї і стабільних стосунків не виникає.
Оскільки в основі подібних провокацій таїться підвищене жадання материнської уваги, треба цю спрагу наситити. Дитину потрібно пестити і хвалити за будь-якої слушної нагоди, намагаючись здолати своє «не хочу». Такі діти можуть по сто разів на день запитувати: «Ти мене любиш?» І якщо мама, як часто буває, говорить з втомою чи роздратуванням: «Люблю, люблю!» (а за цим виразно читається: «Відстань, скільки можна?») або навіть гнівається, провокуюча поведінка лише посилюватиметься. Але, намагаючись зруйнувати стіну відчуження між собою і дитиною, піддаватися на її провокації якраз не слід. Тут потрібно особливо чітко простежуватися, що капризами і ниттям дитина свого не домагається. Проте посилення ниття потрібно розглядати не як свідоцтво «зіпсованості» дитини, а як сигнал, що вона тривожиться, втомилася, перезбудилася, не справляється з якимись завданнями і вимогами оточення. Одним словом, як ознака психологічного неблагополуччя. І намагатися створити приємнішу, спокійнішу обстановку.
– У третьому випадку малюк не лише не «липне» до мами, але навіть як би до неї байдужий. Він не прагне поділитися з нею своїми досягненнями, не жадає її схвалення і ласки. Нормально висловлені прохання і вимоги він ігнорує, як би не чує і реагує тільки на підвищення голосу і загрози покарання. Проте з чужими він куди більше товариський. Мати такої дитини найчастіше поводиться надмірно авторитарно, непослідовно, обмежує її активність і реагує на вимоги залежно від свого настрою чи занадто в’яло, чи занадто бурхливо.
У всіх трьох випадках зміна маминої поведінки – запорука зменшення дитячих капризів. Проте далеко не завжди жінки можуть впоратися з цим завданням самостійно. Депресія може бути такою глибокою, що краще звернутися до лікаря. Та і міняти стереотипи поведінки нелегко, тут буває потрібний і погляд з боку, і мудра порада, і пошук глибинних причин, за якими мамі важко змінити свою поведінку.
Проте мені все-таки не здається, що тут справа виняткова в дитячо-батьківських стосунках (хоча, безумовно, буває і так). Патологія вагітності і пологів, про ріст якої одностайно свідчать гінекологи і акушери, позначається і на психічному розвитку дітей і підлітків. Наслідки родових травм, зокрема, можуть виражатися в підвищеній збудливості і поганій керованості дитини.