Щороку восени, коли дні стають щораз коротшими, а сонце чимраз менше гріє, багато птахів відлітають у теплі краї, щоб там перезимувати.
Коли приходить весна, вони повертаються. Найбільше мандрівних птахів живуть у лісах на півночі, адже зима там дуже сувора, й багато з них могли б загинути від голоду й холоду.
Колись давно жив у тих лісах молодий чорний дрізд.
Упродовж літа виріс і зміцнів; чудово співав, так само, як його батько й дядьки.
Та напередодні відльоту на південь, коли всі птахи брали участь в останньому тренувальному польоті, його сильно вдарила велика чапля.
– Дивися, куди летиш, малий чорний вилупку! – закаркала зі злістю.
Молодий дрізд, знепритомнівши, впав на землю. Одне крило було дивним чином вигнуте і страшенно боліло.
– Твоє крило зламане, – винесли вирок старі, дуже досвідчені дрозди. – Ти не зможеш завтра полетіти разом із нами, бо впадеш у море й втопишся. Тобі треба негайно шукати собі якийсь притулок у лісі. Коли настане весна, ми тебе знайдемо. Чекай на нас!
Звичайно, така перспектива жахала молодого дрозда, але іншого виходу не було. Наступного дня він, ледь стримуючись, щоб не заплакати, сумним поглядом дивився в небо, спостерігаючи, як відлітають зграї птахів. Вони віддалялися щораз більше, а потім зникли за горизонтом.
Дуб, береза й верба
Зітхнувши, молодий дрізд повернувся й почав шукати притулок на зиму.
У цьому величезному лісі, без сумніву, знайдеться якийсь теплий куточок, щоб перезимувати.
Через деякий час дрізд натрапив на старий дуб із величезною кроною.
– Пане Дубе, – звернувся птах до дерева, – чи дозволите мені збудувати гніздо серед вашого гілля? Я не можу відлетіти в теплі краї, бо зламав крило. Тож мушу десь перезимувати, лише цю одну зиму! Дозволите?
Дуб обурено захитав своєю кроною.
– О ні! Про це навіть мови не може бути! – сказав дуб. – І не думай! Пошукай собі інше дерево. Якби цієї зими був голод, ти з’їв би мені всі жолуді! Дуб без жолудів! Усі сміялися б з мене. Не проси, це неможливо!
Зажурений, дрізд подався шукати інше дерево. Невдовзі він побачив прекрасну березу.
Її листя шелестіло на вітрі й здавалося таким гарним і люб’язним, що дрізд наважився звернутися до дерева з проханням.
– Пані Березо, – сказав ввічливо, – чи дозволите мені пошукати притулку поміж ваших гілок, щоб я взимку міг сховатися тут від вітру? Якщо не знайду схованки, то, ймовірно, загину від холоду. Коли настане весна, я знайду собі інший притулок, та тепер у мене зламане крило, і я не можу полетіти в теплі краї.
Береза наморщила свою елегантну кору й ображено та нервово заворушила гілками.
– Чи ти часом не збожеволів? – промовила презирливо. – Мені й так не бракує клопотів у догляді за моїм чудовим листям. До того ж, мені потрібні всі гілки. Не можу пожертвувати жодною, щоб захистити тебе. Пошукай собі інше місце.
Бідний дрізд засумував і подався геть. Отже, немає нікого, хто допоміг би йому пережити зиму?
У цю мить він побачив прекрасну вербу з делікатними й гнучкими гілками, яка виглядала дуже симпатичною.
– Може вона стане тим деревом, яке прихистить мене? – подумав дрізд.
– Дорога пані Вербо, – почав із надією в серці, – чи не могли б ви прихистити мене на час зими серед свого гілля? Я зламав крило й не зміг відлетіти разом з іншими птахами до теплих країв. Я помру від холоду, якщо не знайду притулку на зиму. То чи дозволите мені? Дуже прошу!
Молодий дрізд благально подивився на дерево. Вербі стало шкода птаха, але вона відповіла:
– Дуже мені прикро, та не можу тобі допомогти. Адже ми зовсім не знайомі. Я не знаю, чи не почнеш ти потім дірявити моїх гілок так, як сорока, або чи не з’їси мого листя. Пошукай інше дерево. Я переконана, що знайдеш дерево, яке надасть тобі притулок, але я цього не можу зробити. Мені дуже шкода!
Смерека, сосна, ялівець
Втомлений і розгніваний, дрізд подався геть. Уже втратив відвагу просити ще когось про притулок. Ніхто не хотів допомогти йому. Впродовж шести днів і ночей тинявся лісом, але всі дерева вже знали про відмову дуба, берези й верби. Відверталися в інший бік, щойно птах наближався до них. Увечері сьомого дня він знайшов галявину, на якій поруч росли три дерева.
Це були смерека, сосна та ялівець.
– Що ти тут робиш? – здивовано запитала його струнка смерека. – Мені здається, що ти вже повинен бути на півдні, у теплих краях. Замерзнеш тут, якщо негайно не відлетиш!
– Та знаю, – сумно промовив дрізд. – Я зламав крило й не можу літати. Ось чому шукаю притулку в цьому лісі. Однак для мене тут немає місця.
Смерека, сосна та ялівець поглянули одне на одного й усміхнулися.
– Якщо хочеш, можеш залишитися з нами, – люб’язно відповіла сосна – Збудуй собі гніздо серед моїх гілок. Я доволі висока й сильна, щоб захистити тебе від будь-якої небезпеки.
– А мої гілки густі й буйні, я можу стримати північний вітер, – додала смерека. – Будуй гніздо серед гілок сосни, але поблизу мене. Тоді не відчуєш подиху морозного зимового вітру.
– Зможеш харчуватися моїми ягодами протягом цілої зими, – обізвався ялівець. – У мене їх багато!
Вдячний дрізд збудував собі гніздо серед гілок сосни, поблизу смереки, й щодня харчувався ягодами ялівця. Дрізд був щасливий серед своїх друзів і щодня співав їм найгарніші пісні зі свого репертуару. Так він дякував їм за допомогу.
Страшний північний вихор
Коли налетів північний вітер, нажаханий ліс принишк. Вітер зірвав з дуба все листя. Спочатку воно літало в повітрі, потім упало на землю, застеливши її, мов килим. Після цього вітер підлетів до берези й – завиваючи й глумливо хихочучи – зірвав листя й з неї. Береза зі всіх сил намагалася протистояти йому, та північний вітер був сильніший за неї. Після того, як він пролетів, береза залишилася з голими гілками, тремтячи від холоду.
Нарешті північний вітер підлетів до верби. Почав крутитися навколо неї, як дзиґа, а потім позривав із її гілок усе листя. Марно бідна верба лементувала.
Врешті-решт вітер наблизився й до смереки, сосни та ялівця.
– Ага! – пробубонів із радістю. – Ось ще зелені дерева!
Раптом пролунав гучний голос.
– Зупинися!
То була королева Зима, яка саме в цей момент проходила лісом.
– Лиши в спокої ці три дерева, – наказала вітрові. – Вони допомогли бідному пораненому дроздові, коли він попросив про притулок. У нагороду за це вони завжди будуть вічнозеленими.
Північний вітер глянув крізь гілки на смереку та сосну й побачив дрозда, який зіщулився у своєму гнізді. Це зворушило його.
– Маєш рацію, королево! Залишу їх у спокої.
Ось чому від того дня смереки, сосни та ялівці є зеленими і влітку, й узимку.
* * *
Легенда про вічнозелені дерева навчає нас, що той, хто допомагає іншим і виявляє благородство, завжди може розраховувати на винагороду. Егоїсти схожі на дерева без листя взимку.