Часто буває доволі непросто задовольнити потребу дитини в любові: ви прийшли стомлені, дитина чогось від вас вимагає, а ви відчуваєте, що й самі потребуєте любові. Тоді може допомогти ваша половина. Чи ні?
У мільйонах неповних сімей відповідь звучить: ні. Замість двох батьків, які постійно задовольняли б емоційні потреби дитини, це робить хтось один. Замість двох батьків, які підтримували б це почуття в подружжі, любов виходить від самотньої матері чи самотнього батька, які самі зранені, самотні, пригнічені і – часом – не надто зрілі особи.
Але і тоді ви маєте розмовляти мовою любові своєї дитини, щоб задовольнити її емоційні потреби. Все, що ми говорили про любов до дітей, є правдою незалежно від того, чи живе вона з обома батьками, чи лише з одним із них. Хоча в неповних сім’ях з’являється багато інших аспектів, однак сила впливу п’яти мов любові не стає меншою. Наголошуємо на цьому, здаючи собі справу, що, за статистикою 1994 року, у Сполучених Штатах кожна четверта дитина (27 відсотків) віком до вісімнадцяти років живе з одним із батьків. Саме тому, що так багато дітей живе в неповних сім’ях, ми відчуваємо за свій обов’язок зупинитися на деяких особливих потребах таких сімей, у тім числі на потребі використовувати мови любові в спілкуванні з дитиною.
При цьому ми розуміємо, що неповні сім’ї бувають різні. Деякі стали такими через розлучення, натомість інші – через смерть своєї половини. Деякі батьки ніколи не були одружені. У неповних сім’ях, які утворилися внаслідок розлучення, частина дітей потому має добрі контакти із названими батьками, натомість інша частина тут потерпає від поганих взаємостосунків або й узагалі браку спілкування. Деякі неповні сім’ї живуть неподалік від родичів, отож діти можуть підтримувати близькі стосунки з дідусем і бабусею, тітками і дядьками, двоюрідними братами і сестрами. Інші натомість мешкають далеко від родини і мусять подбати про себе самі.
Немає значення, в якій ситуації ви перебуваєте – ми переконані: якщо ви виховуєте дитину самі, все ж є можливість ефективно виявляти свою любов до дитини через її головну мову любові.
Напруження і непорозуміння дома
Самотній матері чи самотньому батькові, які намагаються задовольнити потреби дитини, а водночас прагнуть робити кар’єру і мати якесь особисте життя, відомо, що часом удома виникає певне напруження. Якщо ви опинялися в такій ситуації, то добре знаєте, що таке брак часу, економічні клопоти, суспільні й особисті зміни, які вам і вашим дітям доводиться переживати. Вам також відомі сумніви, чи вдасться при цьому забезпечити добре виховання для своїх дітей. Так само вам доводилося чути судження так званих експертів про різні пастки, які чигають на ваших дітей. Часом ви відчуваєте самотність і виснаження через те, що все потрібно робити самому.
Ми всі знаємо людей, які були виховані одним із батьків; раніше головною причиною було те, що вони втратили когось із батьків внаслідок передчасної смерті. Тепер особливо драматичним є швидке зростання кількості розлучень. Належить визнати, що діти, які втратили когось із батьків унаслідок розлучення, зазнають найбільшої психічної травми. Дуже часто ця травма є навіть більшою від тієї, яку діти отримують через смерть батьків.
Коли хтось із батьків помирає, дитина знає, що в цій ситуації не було вибору. Зазвичай смерті передує хвороба, і це допомагає зрозуміти те, що сталося. Розлучення – це вибір, який робить хтось один із батьків або обоє, навіть коли цей «вибір» не становить необхідності. Овдовілі батьки мають справу з пам’яттю дитини, а не з почуттям (не раз болісним) до того, хто покинув сім’ю.
Багато розлучених батьків визнають, що мають клопоти із родиною. Часом дехто не знає, як поводитися в цій ситуації. Частина людей, буває, має потребу висловити своє засудження розлучення. Так само багато розлучених батьків часто стверджують, що нікому не рекомендували би робити цей крок.
Сьогодні важко назвати іншу причину, яка би так глибоко вражала основи нашого суспільства, як розлучення. Зростання кількості неповних сімей, утворених унаслідок розлучень, становить складну суспільну проблему, розгляд якої виходить поза рамки нашої книги. Ми зосереджуємо свою увагу от на чому: що можна зробити, аби допомогти дітям знайти себе в ситуації, яку вони не вибирали і яку не можуть змінити. Наша турбота скерована також до мільйонів самотніх батьків, які самовіддано змагаються за те, щоби виховати своїх дітей щасливими і відповідальними людьми.
Потреби дітей у неповних сім’ях є такими самими, як у дітей зі звичайних сімей. Лише спосіб, у який ці потреби задовольняються, відрізняється: тут один із батьків має дати дитині те, що звичайно вона отримувала б від обох. А той, хто повинен задовольнити потреби дитини (і залишився наодинці чи то внаслідок розлучення, смерті своєї половини, чи ніколи не був одружений) – переважно сам зранений. Такі батьки намагаються допомогти своїм також травмованим дітям і переконати їх, що життя таки може бути нормальним. Такі діти не просто мають змірятися силами з викликами, які звичайно ставить перед ними процес дорослішання, але й давати собі раду із проблемами, яких у принципі не мало би бути в їхньому світі.
Джудит Волерстейн, засновниця і виконавча директорка Центру сім’ї, докладно дослідила проблему впливу розлучення на дітей. У своїй книзі авторка зазначає, що вона розпочинала дослідження з поширеної серед багатьох дорослих тези: розлучення на короткий час приносить біль, проте далі може забезпечити більше можливостей для щастя і самореалізації кожному, хто залучений у цей процес. То ось: багаторічні спостереження Волерстейн якраз заперечують це твердження. Під багатьма оглядами дітям так і не вдається подолати свій біль, якого вони зазнали через розлучення.
Вони відчувають певний зв’язок із тими, котрим також довелося пройти через таке випробування. Найчастіше ці діти відчували страх, гнів і тривогу. І навіть коли минуло вже десять років після того, як їхні батьки розлучилися, такі почуття все ж до них повертаються.
Допомогти дитині пережити смуток
Такі почуття здатні геть пригнітити в дитини відчуття, що її люблять. Коли ви, щоб задовольнити її емоційні потреби, розмовляєте головною мовою любові дитини, майте на увазі, наскільки вона потребує любові. Заперечення, гнів, суперечка і знову гнів – це звичайні вияви смутку, що його відчувають діти як унаслідок розлучення батьків, так і смерті когось із них. Проте діти можуть певною мірою піднятися до прийняття втрати одного з батьків. Часом дітям вдається швидше пройти через етап смутку, якщо інші дорослі з їхнього найближчого оточення відкрито спілкуються з ними на цю тему. Дітям потрібен хтось, із ким вони могли би поговорити і – поплакати. Якщо родичі не можуть брати участь у цьому процесі, тоді цю роль може виконати священик, приятель сім’ї або спеціаліст-консультант.
Розгляньмо кожен з дитячих виявів смутку, а також як батьки та інші приятелі з числа дорослих можуть допомогти дитині погодитися із втратою. Найважливіше тут – говорити головною мовою любові дитини, бо саме це найбільше може допомогти пережити смуток.
Заперечення
Зазвичай найпершою реакцією є заперечення. Жодна дитина не хоче повірити, що її батьки розлучилися або хтось із них помер. У таких випадках дитина говорить так, наче батьків немає тимчасово, або що вони насправді не померли, а просто поїхали в якусь подорож і скоро повернуться. На цьому етапі дитина дуже боїться і відчуває глибокий сум від втрати. Вона часто впадає в плач, пристрасно прагнучи, щоб батьки повернулися до неї. У випадку розлучення дитина також може відчувати себе відкинутою.
Гнів
Стадія заперечення супроводжується сильним гнівом. Дитина гнівається на батьків через те, що вони зневажили неписані правила батьківства: вони-бо зобов’язані піклуватися про своїх дітей, а не покидати їх. Цей гнів може виражатися назовні в словах, або ж дитина тримає його в собі, боячись розсердити дорослих чи навіть бути покараною за гострі слова чи поведінку. Дитина, чий гнів виливається назовні, може виразити своє роздратування словами або ж у деструктивних діях. Дитина почувається безсилою – вона не може пояснити, що відбувається навколо неї. Вона також глибоко переживає самотність, відчуваючи, що їй нема з ким поговорити.
Гнів дитини може бути скерований на того, хто залишив сім’ю, або на названого батька чи матір, або на обох. У випадку смерті гнів буває спрямований на Бога. Дитина понад усе прагне відчувати, що її люблять, і хоче знати, що хтось справді піклується про неї. Часом вона відмовляється приймати це почуття від того, хто покинув сім’ю. Так само дитина може отримувати любов від названих батьків – або ж ні. А коли вона переконана, що той із батьків, котрий із нею залишився, якраз і є відповідальний за розлучення, то тим самим закривається перед виявами любові з боку обох батьків. Саме тому дідусі, бабусі, інші родичі, вчителі і релігійні провідники повинні тут бути дуже чутливими і скористатися із власних можливостей задовольнити дитячу потребу в любові. Якщо вони при цьому не випускають з уваги головну мову любові дитини, то їхні зусилля принесуть іще більше успіху.
Найважливішою мовою любові для Робі був фізичний дотик. Батько покинув сім’ю, коли хлопець мав дев’ять років. Озираючись назад, Робі говорить:
– Якби у той час зі мною не було дідуся, то не знаю, чи зміг би це пережити. Коли ми побачилися відразу після того, як батько залишив нас, дідусь обхопив мене руками і довго не випускав. При цьому він не сказав ані слова, проте я знав, що він мене любить і завжди буде зі мною. Кожного разу, коли дідусь приходив до мене, він обіймав мене, зрештою, як і тоді, коли прощався. Не знаю, чи він розумів, як багато ці його обійми для мене значили, але це було так, немовби дощ випав на спраглу землю.
Мама також дуже допомагала мені, заохочуючи про це говорити, ставлячи питання і додаючи мені відваги виявляти свій біль. Я знав, що вона мене любить, проте на першому етапі не хотів приймати від неї жодних виявів любові, – визнав Робі. – Коли мама робила спробу мене обійняти, я її відштовхував, бо думав, ніби це вона винна в тому, що батько нас залишив. Це тривало, доки я не довідався, що він покинув нас задля іншої жінки. Тоді мені стало зрозуміло, наскільки несправедливо я поводився з мамою. Після цього я вже не відкидав її обіймів, і ми знову стали близькими.
Вмовляння
Заперечення і гнів супроводжуються вмовляннями і суперечками. Коли батьки живуть окремо, дитина докладатиме будь-яких зусиль, аби вони повернулися до спільного життя. Це можуть бути розмови з кожним із батьків окремо і разом, прохання подолати труднощі і знову відродити сім’ю. Якщо такі вмовляння не спрацьовують, дитина, аби звернути на себе батьківську увагу, підсвідомо може спробувати вдатися до певних маніпулювань через неналежну поведінку. У такий спосіб вона немовби випробовує батьків, аби побачити, чи вони справді турбуються про те, щоб вона добре почувалася. Дитячою реакцією тут може бути вживання наркотиків, дрібні крадіжки, акти вандалізму, невластива сексуальна поведінка або навіть самогубство.
Знову гнів
Після таких умовлянь може знову настати реакція гніву. У серцях дітей, чиї батьки розлучилися, гнів може триматися дуже довго. Річ у тім, що принаймні рік після розлучення їм, напевно, доведеться боротися із власними почуттями провини, гніву, страху і загрози. Це вимагає від дітей багато енергії, а наслідком тут може стати низька успішність у школі, агресивна суспільна поведінка, зменшення поваги до всіх дорослих і глибока самотність. І якраз, враховуючи цей важкий тягар у дитячій душі, самітнім батькам доводиться шукати способу задовольнити її емоційні потреби і, водночас, створити бодай якусь нормальну атмосферу вдома. Це зовсім нелегке завдання.
Читання і розмови
Ще одною проблемою, пов’язаною із почуттям утрати та гнівом, є те, що діти, яких переповнюють негативні емоції, не надто здатні ясно мислити. Якщо ви самі виховуєте таких дітей, то якраз спільне читання вголос може допомогти їм почати логічно мислити про свій біль і втрату. Вам потрібно знайти книгу, яку б вони зрозуміли. Це можуть бути якісь розповіді, пісні, вірші, вибрані відповідно до віку дитини. Час читання дарує теплі хвилини тісного зв’язку з дітьми. Багато казок містить глибокі етичні і моральні уроки для дітей.
Слідкуйте за реакцією дитини на прочитане. Спитайте сина чи доньку, що вони про це думають, аби відкрити можливість для обговорення на їхньому рівні. Коли ви читаєте їм про дітей (або про звіряток), які загубилися або зазнали якоїсь втрати, а ваш син чи донька висловлюють свою турботу з цього приводу, то у вас є змога похвалити їх за це. Ви також можете поговорити про те, що означає почуватися загубленим або втратити близьку людину.
Таке навчання має велике значення, коли йдеться про те, щоб допомогти дитині подолати засудження і критицизм як щодо себе, так і щодо інших. Усі діти схильні засуджувати. Дуже часто від них можна почути, скажімо, таке: «Так нечесно. Вона перша почала». Гнів не дає дітям мислити. Нерідко вони справді переконані, що можуть засуджувати інших людей – просто тому, що відчувають гнів.
Коли вони мають добрий настрій, ви можете розкрити їм різні аспекти не лише ситуації, у якій перебувають інші діти, але і тієї, у якій опинилася ваша сім’я, й у такий спосіб вони вчитимуться сприймати точку зору інших людей. Це не означає, що ви чи вони повинні погоджуватися з усім, що думають інші. Зокрема, коли діти почуваються погано через дії одного з батьків, бо думають, що це їх покинули, їм потрібно знати, що їхнє почуття покинутості є природним і що вони не мають відчувати себе в цьому винними.
Так само коли ви читаєте дітям уголос, маєте чудову нагоду порозмовляти про те, що вони робили упродовж дня, – або й разом придумати якусь історію. Це допоможе вам збагнути, що діється в дітей всередині, і то глибше, ніж вони самі здатні це висловити у розмові.
Пошук допомоги
Жодна самотня мати чи батько не можуть самі задовольнити дитячу потребу в любові. Як ми уже говорили, діти часом можуть відкидати когось із батьків: відчуваючи до них сильний жаль і гнів, вони не можуть прийняти їхньої любові. І якраз тут у гру вступають дідусь, бабуся та інші родичі.
Якщо ви самі виховуєте дитину, то не чекайте, доки люди спитають, чи можуть чимось вам допомогти. Дехто утримується, не бажаючи втручатися в чиїсь сімейні справи. Інші можуть не зауважувати вашої ситуації. Коли ви чи ваша дитина потребуєте допомоги, довідайтеся, які можливості пропонує ваша спільнота. Скажімо, ваші пошуки міг би скерувати хтось із працівників школи, у якій навчається ваша дитина, або із вашої церкви.
Допомога родичів завжди важлива, проте вона стає просто необхідною, коли дитина переживає втрату. Наприклад, дідусь і бабуся, які мешкають неподалік, могли б допомагати внукам упродовж усього тижня, своєю присутністю вони також підтримають сина чи доньку, які виховують дитину самі. Дідусь чи бабуся можуть допомагати дітям зранку збиратися до школи. Так само можуть забрати дітей зі школи, а після уроків завести до лікаря, на тренування чи на заняття з музики.
Багато людей були би раді допомогти такій сім’ї, якби знали, що та потребує їхньої допомоги. Вони хочуть почуватися потрібними, а ви потребуєте підтримки. Єдиною проблемою є звести це докупи. Якщо ж вам важко говорити про свої потреби, то пам’ятайте, що ви робите це не лише для себе, а передусім для добра своїх дітей.
Мови любові в неповній сім’ї
Після розлучення емоційні потреби дитини залишаються так само важливими, як і до того. Різниця полягає лишень у тому, що на дитячих почуттях позначилися різні травми, які завдало розлучення. Це потрібно виправити – співчутливо, з увагою ставлячись до переживань дитини, як про це ми перед тим говорили. Аби дитина знову відчула, що її справді люблять, хтось із дорослих має допомогти їй пережити гнів. Зрештою в цьому процесі співчуття та увага до емоційного стану дитини самі становлять вияв любові. Тут потрібно радше слухати, ніж говорити, щоб допомогти дитині прийняти дійсність, зважаючи на її рани, у всьому співпереживаючи її біль.
Зрозуміло, найперший спосіб задовольнити потребу в любові – це говорити з дитиною її мовою любові. Пам’ятайте, що основна мова любові дитини не змінилися від того, що батьки розділені чи то через розлучення, чи то через смерть одного із них. Вам потрібно з’ясувати, якою є ця мова, і далі сказати про це іншим важливим у житті дитини дорослим. З іншого боку, ці особи можуть радше виявляти почуття до дитини через свою особисту мову любові. Це також може допомогти дитині, проте більшого ефекту вони досягнуть, коли розумітимуть, якою є головна мова любові дитини.
У перший період після розлучення, коли дитина, можливо, не буде здатна приймати любов від когось із батьків, тоді якраз мають включитися інші дорослі з її оточення. Якщо ваша дитина отримує любов переважно через слова утвердження, а в цей період не хоче їх приймати від вас, то може їх почути від бабусі чи дідуся або інших дорослих. Дитина, чиєю головною мовою любові є подарунки, у цьому стані може повернути раніше отримані речі розлученим батькам. Вам не слід сердитися на неї за таку поведінку, бо в такий спосіб вона переживає почуття гніву. Коли дитина приходить до прийняття ситуації і розуміє, що сім’ю відродити неможливо і батьки вже не будуть разом, а вона житиме з одним із них, тоді зможе сприймати любов від обох батьків.
Якщо дитина в період, коли найбільше цього потребує, отримує любов у потрібний їй спосіб, тоді вона може пройти крізь біль, який приносить їй руйнування сім’ї, без втрат і далі розпочати повноцінне доросле життя.
Арчибалд Гарт, професор психології, який сам виріс у неповній сім’ї, радить самотнім батькам: «Все можна змінити. Якщо не маєте на кого спертися – шукайте, і ви будете здивовані, як багато людей захочуть запропонувати свою допомогу. У цій ситуації ваші діти можуть стати більш стійкими, працьовитими і творчими. Надто легке життя не служить добре душі».
Не губіть надії і йдіть за своїми мріями – заради ваших дітей. Коли здається, що справи геть погані, – пам’ятайте, що далі буде інший день, інший рік. Коли ви і ваші діти невпинно вивільняєте своє життя від влади почуття втрати, коли досягаєте успіху в багатьох царинах – то так триватиме й надалі. Це стане своєрідною моделлю, звичкою, якої вже нелегко буде позбутися.
Як задовольнити власну потребу любові
Хоча тут переважно йшлося про дітей, чиї батьки розлучилися, ми так само не випускаємо з уваги те, що самітні батьки, які мають задовольнити емоційні потреби дитини, самі потребують підтримки. Коли дитина бореться із почуттями провини, страху, гніву, загрози, то батьки – один із них чи й обоє – так само переживають подібні емоційні стани. Жінка, яку покинув чоловік, може зацікавитися іншим чоловіком; жінка, яка мусила покинути сім’ю через фізичне приниження з боку чоловіка, зараз сама змагається із власним відчуттям покинутості і самотності. Самотні батьки мають таку саму потребу в любові, як і будь-хто інший. Оскільки цю потребу не може задовольнити ані колишня половина, ані дитина, самотні батьки часто вдаються до друзів. Це дуже ефективний спосіб розв’язання своїх емоційних проблем.
Кілька зауваг, коли ви шукаєте нових друзів. Під цим оглядом самотні батьки надзвичайно вразливі перед увагою представників протилежної статі, які можуть шукати пригод у хвилину вашої слабкості. Оскільки самотні батьки відчайдушно прагнуть любові, тут існує величезна небезпека, що вони можуть прийняти за неї те, що для іншої сторони є лише сексуальною, фінансовою чи емоційною авантюрою. Тому дуже важливо, аби нещодавно розлучені особи були надзвичайно пильні у виборі нових друзів. Найпевнішим джерелом любові залишаються давні друзі і приятелі, які знають вас і вашу родину. Натомість ті із самотніх батьків, котрі намагатимуться задовольнити свою потребу любові в невідповідний спосіб, переживатимуть одну трагедію за іншою.
У ваших дітях ви маєте невичерпне джерело любові, тому що вони люблять вас найглибшою любов’ю і так само потребують її від вас. Хоч як боляче це визнавати, правда полягає в тому, що ви можете залишатися самотнім батьком чи матір’ю упродовж багатьох років. У цей період, тривалий чи короткий, ви будете прагнути дати дітям приклад чесності та відповідальності, що може стати взірцевим для їхньої подорожі в доросле життя.