Як Братик Кролик осідлав Братика Лиса

Одного вечора маленький хлопчик повечеряв та поквапився до свого поважного оповідача. Дядечко Римус, певно, перебував у чудовому гуморі, бо теревенив та ще й посміхався при цьому. Побачивши це у вікно, хлопчик злякався, що, мабуть, у нього гості й сьогодні казок не буде. Але насправді дядечко Римус почув, що малий наближається, і, коли у двері зазирнуло рожевощоке личко, заспівав:

  • Братику Лисе, ти без діла
  • Чи зовсім лишився сили?
  • У ліс ти вдивлятись готовий:
  • Де ж Кролик ховається знову?

Це одразу ж нагадало малому, що Братик Лис, хоч і підупав на силі, проте ще переслідував Братика Кролика, і він запитав:

– Дядечку Римусе, а кролик побіг дуже далеко, коли спекався Смоляної ляльки?

– Що ти, любий, звичайно, ні. Він? Побіг? Ти зовсім не знаєш Братика Кролика, якщо так гадаєш.

Ретельно повискубувавши з шерсті всю смолу, Братик Кролик уже за кілька днів знову гасав околицею, можливо, навіть ще веселіший, ніж раніше.

Історія про те, як він прикипів до Смоляної ляльки, вмить поширилася поміж сусідами, як та повінь. Пані Мідоуз із дочками теж дізналися про це. Отож коли Братик Кролик завітав до них на гостину, вона почала глузувати з нього, а дівчатка крадькома підхихикували. Але кролик був незворушний, як скеля.

– А хто ця Пані Мідоуз, дядечку Римусе? – запитало хлоп’я, допитливо зазираючи в очі оповідача.

– Не питай у мене, любий. За що купив, за те й продаю. Вона є в казці, ця Пані Мідоуз, і дівчатка є в казці, а казку я тобі розповідаю так, як вона потрапила до мене.

Отож Братик Кролик сидів і слухав, сидів і слухав… Тоді поклав ногу на ногу, чи то пак лапу на лапу, повільно кліпнув очима і недбало мовив:

– Люба пані, Братик Лис був верховим конем мого татка тридцять років. Може, й більше, але тридцять років уже напевне.

Так він сказав, уклонився, ввічливо попрощався та пішов собі геть, високо тримаючи голову.

Наступного дня і Братик Лис завітав на гостину до Пані Мідоуз. Певна річ, розмова зайшла про кролика, і пані та дівчата зі сміхом переказали, що той розповідав їм про верхового коня. Лис тільки вишкірився, одначе, коли збирався додому, мовив:

– Пані, я змушу Братика Кролика прожувати та виплюнути ці слова на цьому самому місці, – отак сказав і теж пішов собі геть.

І коли він вийшов на дорогу, то попрямував простісінько до будиночка Братика Кролика. А кролик, певно, вже на нього чекав, бо швиденько зачинив двері. Братик Лис настійливо постукав. У відповідь анічичирк. Бух! Гух! – почав гамселити він сильніше. Тоді кролик кволим таким голосом питає:

– Це ти, Братику Лисе? Чи не міг би ти сходити по лікаря? О-хо-хо! Щось я нездужаю від самого ранку. Будь ласочка, та поквапся.

– Я прийшов по тебе, Братику Кролику, – почав лис, – бо Пані Мідоуз сьогодні влаштовує свято із частуванням. І я заприсягся, що неодмінно приведу тебе. Дівчатка наказали без тебе не повертатися.

І заточилася суперечка…

Братик Кролик казав, що дуже хворий, а Братик Лис запевняв його, що цьому можна зарадити.

Братик Кролик переконував, що не здужає йти, а Братик Лис відповідав на те, що може й на собі його понести.

Братик Кролик запитав, як Братик Лис нестиме його, а той відказав, що на руках.

Братик Кролик переймався, що Братик Лис його впустить. Нізащо! – божився той.

Братик Кролик врешті-решт зголосився, та за однієї умови: якщо Братик Лис понесе його в себе на спині. Братик Лис – робити нічого! – пристав і на це.

Та Братику Кролику вже й цього замало. Теперечки він комизився, що ніяк не можна без сідла. Братик Лис пообіцяв, що знайде сідло.

Та як же їхати в сідлі, якщо нема за що триматися? Треба ще й вуздечку десь узяти. Братик Лис і тут не заперечив.

Ой леле! А якщо Братик Лис чогось злякається та впустить його? Ні, треба ще й очі шорами затулити, що не дадуть витріщатися на всі боки. Братик Лис переконував, що щось таки вигадає. Зрештою Братик Кролик погодився.

– Але пам’ятай, – сказав наостанок Братик Лис, – я довезу тебе майже до самого будинку Пані Мідоуз, проте залишок дороги ти подолаєш власноніж. – І лис пішов по сідло та вуздечку.

Певна річ, Братик Кролик допетрав, яку гру затіяв Братик Лис і до чого воно йдеться. Проте сподівався перехитрити свого заклятого приятеля. І тільки-но він причепурився та приготував спорядження, як повернувся лис – уже з сідлом на спині та вуздечкою. І мав він такий кумедний вигляд, наче цирковий поні.

Підбігши до самісіньких дверей, Братик Лис зупинився та почав бити лапою об землю, як справдешній кінь. Братик Кролик затулив йому очі шорами та видерся на спину.

– Вйо-о-о! – гукнув наїзник, і вони рушили.

Лисокінь не міг бачити нічого позаду себе, та ось він відчув, як кролик підняв одну лапу.

– Що ти там робиш? – спитав він.

– Треба трохи вкоротити ліве стремено, – відповів Братик Кролик.

Через деякий час він підняв і другу лапу.

– А зараз що ти робиш? – знову питає лис.

– Підтягую штани, Братику Лисе, – була відповідь.

А насправді, мій любий, кролик чіпляв шпори. І коли до будинку Пані Мідоуз було вже шапкою докинути і Братик Кролик мав злізти, лис хотів спинитися. Одначе тієї самої миті кролик щосили встромив шпори в його боки. Уяви собі, як той підстрибнув від несподіванки…

Як на те, Пані Мідоуз зі своїми доньками вже сиділа на ґанку. Вони посьорбували чай та балакали балачки.

Кролик на хвильку затримався біля воріт, а потім, як хвацький верхівець, проскакав на лисові туди-сюди по дорозі. Пані Мідоуз із дівчатами аж сплеснули в долоні від захвату. Нарешті Братик Кролик спинився, припнув лиса до дерева і підійшов до панянок.

– Добридень, – привітався Братик Кролик, сів до столу та запалив сигару, наче вишуканий міський дженджик. Затягнувшись, а потім повільно випустивши бубличок диму, він одкинувся на стільці і сказав таке:

– Пані, чи я не розповідав вам, що Братик Лис був верховим конем у моїй родині? Він уже трохи підтоптався та втратив колишню форму, та я з ним попрацюю і за місяць чи два, гадаю, ви його не впізнаєте.

Кролик посміхнувся, дівчатка захихикали, а Пані Мідоуз похвалила конячку. Звісно, Братик Лис, прив’язаний до дерева, нічого не міг вдіяти.

– Це і все, дядечку Римусе? – запитало хлоп’я, коли оповідач закінчив і вочевидь закуняв.

– Ні, не все, сонечку, але доброго потрошку, – відповів той.