Коли я був маленький, я, як і більшість дітей, мріяв про власного собаку. Аби він був справжній, живий, теплий і кошлатий. Аби я сам виростив його, щоб спочатку, поки він іще малий, я захищав його, а потім – він мене. Але скільки я не просив батьків, вони не погоджувалися завести у квартирі собаку.
Одного разу восени, в останні сонячні й теплі дні, я гуляв на дитячому майданчику біля будинку. Коли стало нудно, я поліз досліджувати найближчі кущі. І раптом виявив найкрасивіше у світі цуценя! Я зрозумів – це мій шанс. Засунувши цуценя під куртку, я рішуче рушив додому.
До вечора я ховав його на балконі, годував сосисками і поїв молоком. А увечері якнайпізніше показав батькам. Я розраховував, що проти ночі вони вже точно не викинуть собаку на вулицю. І мій розрахунок виправдався! А ще я придумав історію про покинуте усіма самотнє голодне цуценя, яке нікому не потрібне і може померти на вулиці, а в нас йому буде так добре!
Вранці ми з бабусею пішли його вигулювати. Коли вже поверталися, ми зустріли якогось дідуся, який, побачивши нас, дуже зрадів. Він розповів бабусі, що мій Піф (так я назвав песика) – це його Барсик і він вже давно не цуценя, а просто порода така. Що вчора вони гуляли, Барсик забіг у кущі і пропав, а без собаки дуже самотньо й погано. Ми віддали собаку і пішли додому.
Я плакав увесь день. Я говорив, що навіть дідусеві без собаки нестерпно, хоч він уже й дорослий. Але собаку мені так і не купили.