За грибами

Якось восени, коли листя на березах стало золотим, а в небі повисли сірі хмари, ми всією родиною поїхали в ліс за грибами.

Рано-вранці ми сіли в електричку і вирушили за місто, у місця, де, за словами маминої співробітниці, грибів «хоч косою коси»! Півтори години в електричці я проспав, поклавши голову на коліна татові, а ноги на коліна мамі. Бабуся сиділа на лавці навпроти і вивчала атлас грибів. Все життя вона провела в місті і в грибах розбиралася погано.

Напередодні ввечері ми з бабусею говорили про те, як це страшно – заблукати в лісі. Ось тато мій – він одразу сказав, що ніколи в лісі (та й взагалі, де б то не було) не губиться, тому в лісі нам всім треба триматися ближче до нього. А ще тато розповів, що грибник він добрячий.

Приїхали ми на платформу Пиріжки. Біля неї маленьке селище, а навколо ліс.

Відійшли ми від селища назад по рейках, і тато сказав, що ми зараз підемо глибше в ліс і так лісом-лісом будемо повертатися до попередньої станції, звідки поїдемо додому.

Зайшли ми в ліс зовсім неглибоко, аж бабусі раптом стало страшно (та й мені теж). Навколо дуби і сосни до неба. Темно й вогко.

Ми з бабусею вирішили повернутися до залізниці і повертатися вздовж неї. Там іти було не страшно: світло, берізки ростуть, поїзди іноді повз проїжджають. І грибів під березами виявилося багато.

Ми з бабусею набрали кошик, і ще полотняну сумку, і мій рюкзачок чудових бабок, маслюків, красноголовців і боровичків! Прийшли на платформу, а там наших немає. Почекали годину, вирішили, що в них там стільки грибів, що не відірватися, і самі додому поїхали.

Батьки повернулися пізно ввечері. Змерзлі і злі. Виявляється, вони заблукали і вийшли не на ту залізничну гілку. Грибів вони знайшли набагато менше за нас, й ті якісь сироїжки та вужачки.

Мама хотіла наступного дня розповісти подрузі, що погане її місце, але потім побачила нашу «здобич» і передумала. Довго ще, коли тато розповідав, що він на чомусь краще за всіх знається, ми згадували наш похід за грибами!