Одного разу взимку довго-предовго не було снігу. З початку зими (навіть ще наприкінці осені) сніг випав: ми в садку сніговиків наліпили – цілу родину! Але потім сніг розтанув, а нового все немає і немає… Ось уже й весна скоро, а про сніг і згадки нема…
Але ось одного разу вранці мене мама будить і каже: «Прокидайся швидше, дивись-но, скільки снігу за ніч насипало!»
Я зазвичай вранці важко прокидався, довго валявся, потім повільно починав одягатися. Іноді батьки не витримували і починали мене одягати, розповідаючи, що мені вже скоро шість, і я міг би сам одягнутися, і як мені не соромно, і всяке таке…
А тут я схопився з ліжка і, не встигла мама сама зібратися, вже стояв одягнений біля дверей!
А потім з балкона внесли санчата! І ми пішли в садок! Точніше, мама пішла, а я поїхав!
У садку всі не могли дочекатися прогулянки. Коли нарешті нас вивели у двір, ми були в захваті!
У дворі садочка була гірка. Ми з другом Кирилом одразу почали з неї з’їжджати на моїх санчатах. Кирило сказав, що його санчата добре заховали в комірчині і вранці не було часу діставати.
Ми каталися і падали в замети! Це було чудово! А потім ми лежали на снігу і дивилися, яке гарне небо і гілки дерев там – високо-високо! Вихователька казала, що не можна лежати на снігу, але ми все одно спеціально падали з санчат і валялися в заметах!
Коли тато забирав мене із садка, виявилося, що весь одяг мокрий наскрізь. Але його розвісили на батареях, і тому він був дуже теплий!
Дорогою додому я зустрів сусідку Оленку і вмовив тата ще п’ять хвилиночок покататися з нею на санчатах у дворі. Ми скочувалися з гірки і падали в сніг! Це було так весело! А вночі я захворів…
Я пролежав у ліжку два тижні, а коли мені дозволили виходити на вулицю, сніг уже розтанув і почалася весна…
Бабуся сказала, що якби я був нормальною людиною і не валявся в снігу, то ще два тижні не хворів би, а катався на санках із друзями. Мені, звичайно, було прикро. Але як же захопливо було лежати в снігу, дивлячись на гілки дерев і ворон високо-високо в небі!