Коли я був маленьким хлопчиком, не було ще всяких смачних сиропів та гарячих напоїв із лимонним смаком від температури та застуд. Якщо я раптом захворював, мама і бабуся лікували мене гірчичниками, аспірином, молоком із содою та медом, чаєм із лимоном і, звичайно ж, малиновим варенням.
У нас у комірчині завжди стояла пара-трійка банок із цим чудовим варенням. Там стояли банки і з іншими вареннями: абрикосовим, вишневим, полуничним, сливовим та навіть з варенням із кавунових кірок, але любив я чомусь саме малинове. А його-то якраз давали тільки з лікувальною метою. От і доводилося чекати, поки застудишся, щоб поласувати.
Якось узимку я все не хворів і не хворів. Уже й Новий рік настав, і в садку перехворіли всі – хто на грип, хто на застуду, – а мені все не хворіється. Ходив я, ходив повз комірчину із заповітними баночками, облизувався, облизувався і придумав.
Вийшов я на балкон у домашньому одязі та заходився із квіткових ящиків сніг жменями збирати і їсти. Кілька жмень з’їв, а тут мама двері як відкриє, як побачить, чим я зайнятий, та як закричить: «А-а-а-а-а! Що ж це ти робиш? Захворіти хочеш?»
А я їй чесно відповідаю, що так, мовляв, хочу. Увійшли ми до кімнати, і я все пояснив: що сил немає, як малинового варення хочеться, що нехай і не вмовляють – на полуничне не погоджуся! Що, як треба для цього захворіти, – захворію. Сварити мене далі не стали. Бабуся урочисто витягла з комірчину банку, і ми всі сіли пити чай. Із малиновим варенням!