Якось увечері Соня сиділа на балконі та їла вишні.
«Років через два, – думала собачка Соня, спльовуючи кісточки вниз, – тут виросте вишневий садочок і я рватиму вишні просто з балкона».
Аж враз одна кісточка випадково впала за комір одному перехожому.
– Це що таке?! – розсердився перехожий і глянув угору.
– Ой! – злякалася Соня і сховалася за ящик з розсадою.
Соня сиділа за ящиком і чекала. Та перехожий не йшов і теж чогось чекав.
«Певно, він хоче вишень, – здогадалася розумна Соня. – Я б теж образилася, якби хтось їв вишні, а мені кидав кісточки».
І непомітно кинула вниз цілу жменю вишень.
Перехожий підняв ягоди, та їсти чомусь не став – а став лаятися.
«Певно, йому мало», – подумала Соня. Й пожбурила вниз усю миску.
Перехожий схопив миску і втік.
«Фе, невихований який, – подумала собачка Соня. – Навіть “дякую” не сказав!»
Та за хвилину перехожий повернувся.
А за ним прийшов ще й міліціонер. А потім біля них зупинився ще один перехожий і, дізнавшись, що тут кидають вишні, теж задер голову і теж почав чекати…
«Невже вони думають, що в мене їх цілий мішок?» – розсердилася Соня і пішла з балкона.
Вона сиділа на кухні, продовжуючи їсти вишні, і думала про свій вишневий садочок.
Та кісточки тепер спльовувала на блюдце.
«Якщо подумати, – міркувала розумна собачка Соня, – адже все й почалося з однієї кісточки!»