Стояла тепла сонячна днинка. Собачка Соня вийшла засмагати на балкон – і раптом згори щось закапало…
«Що це?» – здивувалася Соня.
Вона визирнула назовні й побачила маленьку дівчинку. Спочатку дівчинка тихенько схлипувала, потім почала плакати все сильніше і сильніше і нарешті заридала, як маленька хмаринка.
«Ой-ой!» – розгубилася собачка Соня, не знаючи, що їй робити – по парасольку бігти чи дівчинку заспокоювати.
І тут вона побачила, як поряд з дівчинкою з’явилася маленька веселка…
«Ой, як цікаво, – подумала розумна Соня. – Це ж справжня веселка!»
Дівчинка теж побачила веселку і так зачудувалася, що сльози в неї одразу ж висохли.
Та щойно вона припинила плакати, як веселка тут же розтанула.
Дівчинка знову заплакала…
І веселка знову з’явилася.
Дівчинка враз припинила плакати – і веселка знову пропала.
Тут уже дівчинка ридма заридала.
«Ой-ой-ой! – засмутилася собачка Соня. – Що ж це виходить?! Щоб вона не плакала, треба, щоб вона плакала… А щоб вона плакала, треба, щоб вона не плакала».
І тут Соні спала дуже розумна думка.
«Треба зробити штучну веселку!» – зміркувала вона. І побігла по лійку з водою…
Дівчинка одразу ж припинила плакати. Веселка вийшла така велика і чудова, що на вулиці почали зупинятися перехожі, а з магазину навпроти висипали продавці.
Прийшли помилуватися Сониною веселкою й абсолютно лисий поет Тім Собакін, і навіть похмурий двірник Сєдов.
Останньою визирнула сусідка Бджілкіна, яка жила поверхом нижче і сушила на балконі білизну.
– Це що за неподобство?! – закричала вона і так грізно подивилася вгору… що веселка сховалася і більше не з’являлася.
«Чому так у житті завжди виходить, – думала потім собачка Соня, – якщо всім щось дуже подобається, то комусь це обов’язково не сподобається?»