Соня сиділа перед тарілкою з вівсяною кашею й думала про те, як в її житті мало задоволень.
«Дуже дивні ці люди, – розмірковувала вона. – Картоплі, чи борщу, чи каші їдять багато, а всіляких смаколиків – приміром, ковбаски, варення чи шоколадних цукерок – помалу. Це неправильно, – думала розумна собачка Соня. – Правильно – це коли навпаки: смачного – багато, а несмачного – трішки».
Хазяїн Іван Іванович був такий самий, як усі: він кидав у велику миску каші маленький шматочок масла, а на товстий кусень хліба клав тонюсіньку скибочку ковбаси.
Соня на його місці робила б інакше: вона кидала б у велику тарілку масла ма-а-лесенький шматочок каші, а ковбасу чи варення взагалі б їла без хліба!
Соня згадувала всі смаколики, які будь-коли куштувала, й облизувалася.
«Адже є, певно, і ще щось дуже-дуже смачне, чого я не куштувала, – подумала раптом вона. – Щось таке, чого їдять помалу (адже що смачніша річ, то менше її їдять)».
І тут розумна Соня згадала: гірчиця!
– Ах-ах! – зраділа вона. – Як же я одразу не здогадалася!
Іван Іванович діставав гірчиці зовсім трішки – на самому кінчику ножа, а потім обережно намащував на хліб – і, примружившись, відправляв до рота. Потім він говорив: «А-а-а…» – і, від задоволення мотаючи головою, кидався на борщ та інші несмачні речі, неначе вони були шоколадно-мармеладні.
Соня дістала з холодильника зелену баночку, відкрутила кришку і, зачерпнувши повну велику ложку гірчиці, рішуче сунула її до рота.
– А-а-а, – примружившись, сказала Соня. І тут же відчула, що проковтнула їжака, отруйну змію й гарячу праску одночасно…
– Ой-ой-ой! – закричала вона і почала гасати квартирою, перекидаючи все на своєму шляху.
У роті в неї пеком пекло.
«Може, я перетворилася на вогнедишного дракона?» – з жахом подумала Соня.
Вона хотіла глянути на себе в дзеркало, але пробігала повз нього так швидко, що встигала помітити тільки кінчик хвоста.
«Потрібно терміново чимось загасити!» – здогадалася раптом Соня. І кинулася до тарілки з водою.
Спочатку вона випила всю воду. Потім почала гасити кашею. Тоді вчорашньою картоплею. Потім вона проковтнула залишки борщу і півбуханця чорного хліба…
Висолопивши розпухлого язика, Соня сиділа перед дзеркалом і думала про нещасного Іван Івановича. Тепер вона знала, для чого він їсть цю жахливу гірчицю.
«Після такої гидоти, – міркувала собачка Соня, – і звичайний борщ здається смачнішим за вишневе варення!»