Учора мій дворічний син впав із глобуса і зламав вухо. Навіть звучить якось безглуздо й смішно, але факт. Він зняв з осі глобус, катався на ньому, як на м’ячі, звалився і вухом зачепився за двері. У зв’язку з цим я згадав таку історію.
Коли я був маленьким, мені дуже подобалися слони, а особливо слонячі вуха. Вони здавалися мені такими красивими! А ще в мене в групі дитячого садка був хлопчик Льошка – дуже авторитетний хлопчик, майже на рік старший за всіх! А які в нього були вуха! Майже як у слона! Звичайно, і мені хотілося такі ж.
Але як, як домогтися того, щоб вуха стали більшими, та ще й стирчали в боки, аби усім видно було? І я вигадав! Коли я лягав спати, я підгортав вперед вухо, на якому лежав. Потім перевертався на інший бік і підгортав інше. Вуха вранці боліли, проте в боки стирчати вперто відмовлялися. Та я не припиняв спроб їх відігнути.
А потім я познайомився у дворі з дівчинкою Оленкою і закохався. Якось із сусіднього двору до нас у двір прийшов Льошка. Я познайомив його з Оленкою і запропонував погратися разом. Але Оленка сказала, що з таким клаповухим гратися не хоче.
Льошка засмутився і пішов до себе у двір. Я намагався пояснити Оленці, що це класно, коли вуха стирчать. Але вона сказала, що немає в цьому нічого класного й красивого, що от у мене вуха красиві й акуратні, а в Льошки – смішні й негарні.
Відтоді я перестав відгинати собі вуха, але, як і раніше, вважаю, що найкрасивіші вуха в слонів!
