Усвідомив я себе як особистість у досить ранньому віці, і багато перших вражень з того часу зберіг до сьогодні. Особливо добре закарбувалися маршрути руху поза домом. Дивовижно, але іноді згадуються такі дрібниці, як то кривий бордюрний камінь, що заважав рівно пройти краєчком тротуару, або загадкова літера, накреслена кимось на стіні…
Хлопець я був непростий. Чітко пам’ятаю слова виховательки в молодшій групі: «Він все робить нишком!»
Мені стало розуму не питати в батьків, що це означає. Я відразу запідозрив, що мене в чомусь звинувачують. Проте не лають, а ніби захоплюються!.. Фраза не давала мені спокою. Я крутив її і так і сяк, але ясності не додалося.
Так і з усілякими іншими штуками. Інший би запитав: «Мамо, а чому..?» А я вигадував свої версії, а потім обережно їх перевіряв.
У три роки я сам пішов із дитсадка. Йти додому було зовсім недалеко. Я крокував, спостерігаючи за тим, як з-під моїх ніг, взутих у жовтогарячі сандалі, йде назад асфальт. Я думав про те, як зараз зрадіє мама, побачивши мене, такого самостійного і тямущого.
Перейшовши через рейки трамвая, я вже попрямував повз пустир до будинку, де ми жили. Як раптом почув крики кількох жінок і трамвайні дзвінки. Озирнувшись, я з легкістю упізнав працівниць покинутого мною дитячого садка.
Я зупинився і терпляче стояв, розуміючи, що потрібен цій галасливій групі людей. Мене обіймали, мацали, шарпали і продовжували при цьому волати.
Коли виховательки нарешті заспокоїлися, вони пояснили: перш ніж переходити трамвайні колії, треба уважно подивитися, щоб поруч не було трамвая. У нього спереду є така особлива штука, як велика лопата, яка могла мене загребти «до чортової матері» вмить!
І мені просто пощастило, що за мною вислали погоню. Щоправда, вони тепер не знають, що говорити моїй мамі, коли вона прийде за мною сьогодні ввечері…