Неспокійно було зі мною моїм батькам! Надто вже я був спритним. Їм доводилося витрачати багато сил, щоб уберегти мене від біди. Жодного дня не проходило без пригод. То мені захотілося забратися на дах дачного будиночка, і я впав з драбини. То я пішов на ставок ловити рибу і стрибнув з містків у воду. То так розбив цеглиною палець, що кров текла рікою… Іншим дітям часто забороняли гратися разом зі мною! Але навіть це не зупиняло мене.
– Коли ти нарешті вгамуєшся? – зітхала мама.
– За три місяці, – не моргнувши оком відповідав я.
Цей період проходив, і я знову обіцяв змінити свою поведінку на краще в наступні три місяці. Час плинув, а все залишалося, як було.
Початок моєму виправленню поклав… фотоапарат. Сталося це після того, як ми з татом їздили до бабусі і дідуся. На зупинці, де ми чекали автобус, був дашок з невисокою огорожею. Тато сів під дашком на лавку, дістав фотоапарат і почав мене фотографувати. Я бігав уздовж дороги, а коли втомився, то заліз на огорожу і ліг на неї животом, спиною вгору.
Коли знімки були готові, я показав їх хлопчикам у дворі.
– Е, тепер зрозуміло, чому ти весь час крутишся! – сказав рудий Сашко і задоволено засміявся.
– Чому? Чому? – зацікавилися всі.
– Ось, бачите? – показав він на фото. – У нього ж у спині стирчить заводний ключик!
– Хіба це ключик? – заперечив я. – Це ж дорожній знак! Просто так випадково вийшло!
– Ха, – задерикувато сказав Сашко. – Так я тобі й повірив! Хіба я не бачу, що це ключик?
– Немає в мене ніякого ключика! – голосно заплакав я, а хлопці почали сміятися.
Щоб довести їм, що я від заводного ключика не залежу, я став поводитися спокійніше. А знаєте, що про мене тепер кажуть знайомі? Вони вважають, що я – найспокійніша людина у світі!
От як!