Одного разу влітку (так давно, що я майже не пам’ятаю цього сам, а тільки пригадую щось, коли батьки розповідають) ми були в селі в когось у гостях. І коли вже батьки зібралися додому, виникла, як це часто буває, прощальна сцена біля хвіртки. Дорослі обіймалися і цілувалися, а я гуляв, полишений на самого себе.
Дитиною я був, як кажуть у таких випадках дорослі, непростою. Якщо мене довго (пару хвилин) не було чутно, мама хапалася за серце, передчуваючи наслідки.
Цього разу, коли мама звернула на мене увагу, я був зайнятий тим, що об’їдав із паркану «караладських» жуків. Одного за іншим я знімав їх із паркану і двома пальцями засовував за щоку. Деякий час я вдумливо, ніби смакуючи, не поспішаючи, їх пережовував, після чого пальцем виймав з рота смугасті надкрильця і витирав палець об паркан. Потім брав наступного жука, і все повторювалося.
Так от, коли моя мама це побачила, у неї опустилися руки, і єдине, що вона змогла, це хрипким голосом покликати тата.
Батько, як і належить чоловікові, не розгубився. Він підійшов ближче, нахилився і почав уважно за мною спостерігати.
Дочекавшись, коли я прожував чергового жука і витер чергові смугасті крильця об паркан, він запитав: «А чому ти крильця не їси?» – і одразу ж отримав від мами запотиличник. Після цього мама з татом до кінця дня не розмовляли.
Дотепер залишилася в мене небезпечна звичка все хапати руками і куштувати на смак. Я часто від цього страждаю, але вдіяти з собою нічого не можу.
А в цій історії мені досі не дає спокою те, що я дуже погано пам’ятаю, які ж все-таки на смак колорадські жуки? Здається, такі гіркуваті… Чи знову спробувати?