Страшна гірка

Коли я був маленьким, я дуже любив гратися на дитячих майданчиках. Кататися на гойдалках, каруселях, лазити по всіляких сходах.

Недалеко від нашого будинку, у сквері, був чудовий дитячий майданчик. Там були дерев’яні гойдалки: більшенька й меншенька, карусель і дерев’яні будиночки з гірками. Бабуся або мама приводили мене погратися після садка. Там завжди було багато дітей. Ми вигадували різні цікаві ігри.

Якось раз навесні хтось із батьків помітив, що дошки, з яких були зроблені гірки, стали старими. На думку тата, який помацав їх рукою, на гірках стало небезпечно кататися – можна в дупку скабку загнати!

Батьки вирішили влаштувати суботник: зібратися разом і полагодити майданчик. А потім якась мама сказала, що треба написати листа яким-небудь начальникам, щоб вони все полагодили. Написали листа, підписалися і почали чекати.

Восени, коли тільки-тільки почало жовтіти листя на деревах, ми гралися на майданчику. Раптом приїхала здоровенна вантажівка, і з неї почали вивантажувати всякі величезні залізяки! Нам було дуже цікаво, але дорослі прогнали нас, сказали, що небезпечно.

А наступного дня, після садка, я прийшов на майданчик і дуже злякався! Там було щось величезне, квадратне, залізне, з очима і страшенною пащею! Я відмовився там гратися, і ми пішли додому.

Мама ввечері сказала бабусі, що на майданчику поставили фігуру Залізного Дроворуба, в якого в ногах і руках влаштовані гірки, щоб із них з’їжджати – моторошне видовище! Мені було страшнувато гратися на оновленому майданчику. «Дроворуб» начебто стежив за мною своїми жахливими очима. І всі діти його боялися.

Моя мама сказала: «Треба було самим старі гірки полагодити, а не чекати чужої допомоги». А тато додав: «Якщо хочеш щось зробити добре – роби це сам!»