Врешті-решт капітан і робот звільнили Дмитрика з обіймів, і він розповів їм про свої пригоди. Розповів і те, що почув у печері: король ледарів Байдик Четвертий зі своєю піратською поліцією хоче підкорити працелюбів.
– Ти знаєш, де живуть працелюби? – запитав він капітана.
– У Дивувандії, – сказав Медіан. – До них якраз і пливе наш «Карась».
– Тоді пливімо швидше, – попросив Дмитрик. – Інакше ледарі нападуть на них раніше, ніж ми припливемо!
– А мотор ти полагодив? – хитро спитав Медіан.
– Ні, – зізнався Дмитрик. – Я все одно б не зумів.
– «Не зумів, не зміг!» – передражнив його капітан. – Вчися в Кубрика – він усе вміє! Поки я був на дні моря, Кубрик відремонтував наш мотор. Він полагодив його швидше, ніж смажать яєчню.
– Я не Кубрик, а Кібрик, – виправив його робот, але капітан його не слухав. Він уже голосно командував:
– Усі по місцях! Якір підняти!..
Дмитрик став до штурвала, адже капітан дозволив йому рулити до самої Дивувандії. Тепер він, рульовий Метелко, буде насторожі. Не хвилюйтесь, він більше не вріжеться в жодну скелю!
«Карась» ішов повним ходом. Капітан командував. Дмитрик кермував. Лише Кібрик нудьгував без роботи. Він попросив у Дмитрика газету, в яку Бабуся Грибуся загорнула пончики з повидлом.
– «Дивувандські новини», – прочитав він уголос її назву.
– От бачиш, а ти не вірив, що Дивувандія існує! – весело сказав Дмитрик.
– «Вчора працелюби побудували нову залізницю, – читав робот. – Вона з’єднала Бамбаламськ із Деревом Добрих Справ. Новою дорогою їздить паровозик Чип-Чип, який давно дружить з Бабусею Грибусею та її онучкою Тягнучкою».
– Нічого не розумію! – розгублено сказав Кібрик. У голові в нього заклацало.
– Не напружуйся марно, – порадив йому капітан. – Читай далі. Що не зрозумієш – я згодом поясню.
Робот став читати другу сторінку. Ось що було там надруковано:
ВІТАЄМО!
Сьогодні в Сталевара день народження. Працелюби подарували йому оберемок синіх троянд, а Трамвай Бажань виконав його бажання: загартував усіх дітей Дивувандії, щоб вони були міцними, як сталь, і ніколи не кашляли.
– Мені здається, я божеволію, – стривожився робот. – Де це бачено, щоб трамвай виконував бажання? Він повинен возити пасажирів, а не чаклувати!
– Ну як ти не розумієш! – вигукнув Дмитрик. – Це ж дивувандський трамвай!
– Нісенітниця, нісенітниця! – твердив Кібрик уперто. – А від нісенітниці я можу перегоріти. Якщо я перегорю, замініть, будь ласка, у мене під пахвою запобіжника.
Третю сторінку робот читав мовчки. Зазирнімо йому через плече і почитаємо разом:
ДО НАС ПЛИВЕ ЖУЙКОВОЗ «КАРАСЬ» ІЗ МАНДАРИНОВОЮ ЖУВАЛЬНОЮ ГУМКОЮ
Всі діти Дивувандії з нетерпінням на нього чекають. Вчора ввечері біля Трикутних скель на жуйковоз напали ПІРАТИ з Королівства ледарів.
Хлопчик з «Карася» потрапив до них у полон!
Бабуся Грибуся, сидячи на Дереві Добрих Справ, побачила це в підзорну трубу. Сьогодні вранці вона послала на допомогу бідоласі Лелеку, Горобчика й Дятла з Рибою-пилкою.
ПРОДОВЖЕННЯ ЦІЄЇ ХВИЛЮЮЧОЇ ІСТОРІЇ ЧИТАЙТЕ В НАСТУПНОМУ НОМЕРІ НАШОЇ ГАЗЕТИ!
– Ну й країна! – промимрив робот. – Бабуся лазить по деревах! Вона повинна сидіти не на гілці, а на лавці біля будинку і робити неслухняним дітям зауваження…
Він глянув на останню сторінку з оголошеннями:
|
ЗНІМУ голову разом із шиєю Кролику, що обгризає мої грядки. Квіткар Коренеплід |
|
ПРОДАЄТЬСЯ солодкий вишневий кисіль у пляшках та на розлив. Гроші за кисіль надсилати за адресою: Королівство ледарів, Його Величності Байдику Четвертому Лежню у власні руки! |
– Так-так, – промовив Кібрик. – Цікаво, хто випускає цю газету? Ага, ось і прізвище редактора: Сорока-Білобока.
– Це не прізвище, – сказав капітан Медіан. – Газету випускає справжня сорока. Вона краще за всіх знає дивувандські новини.
У робота з вух пішов дим.
– Птах не може випускати газету! – заговорив він, блимаючи зеленими очима. – Це нісенітниця, дурниця і маячня. Попереджаю: ще трохи – і я перегорю.
– Звикай, Кубрику! – сказав капітан. – У Дивувандії ще не те побачиш!
І він почав розповідати про Країну Синіх Троянд.
Дмитрик запам’ятав цю розповідь і пізніше записав її. Ось що вийшло:
«Колись, дуже давно, у Дивувандії було тільки одне місто. Жили в ньому працелюби та нероби. Працелюби орали землю, вирощували хліб і годували ледарів-нероб. Удобрювати землю тоді ще не вміли, а без добрив вона швидко втрачала силу і починала родити замість хліба пустельні колючки. Тому працелюби йшли все далі від міста – туди, де земля ще лишалася родючою. Зрештою вони побудували власне місто. У ньому з ранку до вечора стукотять ковальські молоти: «Бам-балам!» На честь цього веселого дружного стукоту працелюби назвали своє місто Бамбаламськом. А місто нероб стало називатися Ледарськ. Ви гадаєте, без працелюбів ледарі загинули від голоду? Ні, на їхнє щастя, у Ледарську є Кисільне озеро. І ось уже багато-багато років ледарі їдять вишневий кисіль. Тільки кисіль! Тричі на день! Ви уявляєте, як він їм обрид? Деякі ледарі стали навіть піратами, аби його не їсти.
Ну а хто ж така Бабуся Грибуся? Багато хто вважає її доброю чарівницею. Але сама вона називає себе інакше: «Директорка Дерева Добрих Справ». Живе Бабуся разом з Онучкою Тягнучкою в дуплі великого старого дуба. У гарну погоду вона сидить на гілці, плете для Тягнучки панчохи та сукні й поглядає в довгу підзорну трубу: кому б зробити добру справу?»
– Мені вона зробила аж три! – вигукнув юнга Метелко. – Врятувала з печери, нагодувала пончиками та допомогла повернутися на жуйковоз!
– Незабаром ти з нею познайомишся, берег уже близько, – сказав Медіан і дав Дмитрикові бінокль. – Бачиш височезний дуб? Це і є Дерево Добрих Справ.
– А що там за помаранчеві цятки на гілках? – запитав Дмитрик.
– Мандарини, – пояснив капітан. – А жолуді в цього дуба шоколадні…
«Бум-мс!» – пролунав гуркіт, це бідолашний Кібрик звалився на палубу. Його запобіжник не витримав стількох жахливих нісенітниць.