Бабуся Грибуся закінчила свою вечірню бувальщину і сказала весело й суворо:
– А тепер, шибеники-бешкетники, я послухаю вас. Які добрі справи зробили ви сьогодні?
Діти закричали навперебій:
– Я мамі кашу зварив!..
– Я поливала дерева!..
– А я голосно співав з балкона, щоб усім було приємно!
– Наступного разу співай тихіше, – попросила Бабуся. – Ти налякав бегемота в зоопарку.
Вона покликала дітлахів ближче до Дерева і влучно кинула кожному в руки – як ви гадаєте, що? Шоколадний жолудь! За ним пачку морозива! А за нею – мандарин.
– Упс! Пши-пши-пши! – запихкав Паровозик на станції Бабусине-Грибусине. Його мовою це означало «Час вирушати!».
Хлопчики та дівчатка побігли до вагонів. На світлофорі загорілося зелене світло. Поїзд рушив. Він повертався до Бамбаламська.
– Дякуємо! – кричали Бабусі діти й махали з вагонів руками. Навздогін за поїздом дико затупотів пасажир, що відстав, – Осел Іполит.
– А тепер – спати, дорогі гості! – наказала Бабуся. – Завтра рано вставати. Особисто я, ледь зійде сонце, мушу розбудити Поливальника Вулиць. – І вона свиснула у два пальці, викликаючи Крокодила-Ліфтера.
– На добраніч! – сказали Дмитрик із капітаном і пішли до жуйковоза. Робот Кібрик крокував за ними мовчки й повільно.
Біля трапа робот зупинився.
– Дядечку! – покликав він Дмитрика тихенько. – Ти зовсім забув про те, що… те, що… те, що…
Його голос дедалі тихішав, зелені очі згасали, а залізні ноги почали плутатись.
– Клянуся геометрією, він зараз знепритомніє! – занепокоївся капітан Медіан. – Що з ним таке, йоксель-моксель?!
– Аку… Аку… – ледь чутно промовив Кібрик.
– Акула! – здогадався капітан. – Його, напевно, вкусила акула!
– На галявині – акула? – здивувався Дмитрик.
– Чому б і ні? – відповів Медіан. – У Дивувандії все можливо!
– Чому ж ми її не бачили?
Капітан на мить замислився.
– А тому, – відповів він упевнено, – що то була акула-невидимка!
– Аку… – прошепотів Кібрик і затих.
– Акумулятор! – раптом здогадався юнга Метелко. – «Аку» – це значить «акумулятор», а не «акула»! У Кібрика розрядився акумулятор – так-так! – мені його показував Петрик. Це така електрична батарея, на якій працюють роботи.
– Гм-м! – відкашлявся Медіан. – Я, здається, трохи помилився. Але це, клянуся геометрією, остання помилка в моєму житті!
Кібрика під’єднали довгим дротом до електричної розетки корабля.
– До ранку оживе, – сказав Медіан і вдарив у мідний дзвін. Це був сигнал «Усім спати!». Однак Дмитрикові спати анітрохи не хотілося. Він лежав у кубрику на вузькій койці та згадував слова робота: «Ти зовсім забув про те, що… те, що…»
Про що ж Дмитрик забув? Він думав з усієї сили, але здогадка вислизала від нього, як ртутна кулька. Ану спробуй спіймати її в голові, повній дивовижних пригод!
Проте Дмитрик спіймав. Він скочив з койки та кинувся будити капітана.
– Вставайте, вставайте! – трусив він його за плече. – Ми забули!.. Ми зовсім забули!..
– Хр-р-р! – хропів Медіан, як три мотори. Щоб його розбудити, треба було вистрелити з гармати, а де її взяти?
Тоді юнга Метелко збіг трапом і помчав до Дерева Добрих Справ.
– Підніми мене до Тягнучки! – попросив він сонного Крокодила. – Це дуже важливо!
– Ліфт не працює, – позіхнув Крокодил. – Приходь уранці.
І грізно додав:
– А будеш іще галасувати – я тебе з’їм.
Тут по Дмитриковій щоці ковзнула вовняна нитка. «Знов Тягнучка зачепилася за сучок!» – здогадався Дмитрик. Як ви гадаєте, що він зробив? Ну звичайно ж, посмикав за цю нитку, що витягнулась із сукні Онучки! І Тягнучка, якій не спалося, з’їхала по мотузці на галявину.
– Привіт! Що сталося?
– Король усіх ледарів, – сказав Дмитрик, – збирається підкорити працелюбів. Я дізнався про це в піратській печері.
– Чого ж ти мовчав?!
– Забув, – винувато зітхнув Дмитрик. – Пам’ятав, пам’ятав – і раптом забув…
– Ех, ти! – сказала Тягнучка. – Стій тут.
За хвилину вона повернулася з роликовими ковзанами:
– Швидше взуваймо – і до Бамбаламська! Треба попередити працелюбів.
Ковзани були особливі – щоб їздити по рейках. Тягнучка їхала попереду. Рейки тихо дзвеніли.
Зійшов місяць, його лимонне світло відбили дзеркальні верхівки дерев – і Дмитрик помітив на шпалах помаранчеву наклейку від ящика з мандариновою жуйкою. Її, напевно, зронили з потяга. «Гарна», – подумав Дмитрик і підібрав наклейку.
Нічний ліс був сповнений загадкових звуків. Тріск, шарудіння, скрип… Ось у хащі спалахнули чиїсь жовті очі… Ось хтось сонно забурмотів у папороті…
Душа Дмитрика втекла в п’яти, але кудлата Онучка впевнено їхала вперед, і його душа потихеньку повернулася на місце.
Проїхали невелику платформу з назвою «Станція Пелюстки». І раптом із-за повороту вискочив чорний вухатий звір! Він кинувся до Онучки, але дівчинка не злякалася. Присіла навпочіпки, стала гладити страховисько, примовляючи:
– Пушок… Пушок… Ну що в тебе сталося?
Після цих слів звір видався Дмитрикові не таким уже й великим. Можна сказати, навіть маленьким. Це був Кролик, якому Квіткар Коренеплід обіцяв зняти голову разом із шиєю.