– Ми переможці, ту-ру-ру! – заспівала Тягнучка, стрибаючи на одній ніжці. – Скажу Бабусі, нехай нагородить вас шоколадними медалями.
– Як на мене, краще орденом, – запишався Кролик. – Шоколадно-морквяним із родзинками!
І раптом він відчув запах сліз.
Хто може плакати в лісі вночі? Чи не заблукав хтось? Ні, це плакала в своєму лісовому палаці принцеса Невмія – та, що викидала немитий посуд.
Ви спитаєте, чому вона його не мила? Та тому, що не вміла! Вона не вміла навіть закип’ятити молоко, яке щоранку привозив їй паровозик Чип-Чип. Молоко втікало в неї з каструлі й текло гарячими струменями на подвір’я, де завжди стояла велика біла калюжа.
У Невмії було дванадцять котів – дванадцять рудих вусатих ледарів. Вони або спали, або пили з молочної калюжі, а полювати не збиралися.
Не дивно, що мишей у будинку розвелося сила-силенна. Принцеса дуже їх боялася і, як тільки сутеніло, ховалася під кришталевий ковпак.
Миші так знахабніли, що почали водити хороводи навкруги ковпака та робити Невмії гримаси. Вона тепер не могла вийти навіть удень. Так і лишилася б Невмія назавжди під ковпаком, якби не Кролик. Після бійки з піратами він задер носа та учув цим носом її гіркі сльози.
– Там хтось плаче, – прошепотів Пушок і лапкою вказав на палац принцеси.
– Це Невмія, – сказала Тягнучка. – Цікаво, чого це вона реве?
– Ходімо подивимось, – запропонував Дмитрик. – Може, на неї теж напали ледарі?
– Не нападуть! – махнула рукою Тягнучка. – Вона ж їхня дальня родичка, троюрідна племінниця ледарського короля!
– Все одно треба дізнатися, що сталося, – рішуче сказав Дмитрик.
– Ох, не люблю білоручок! – зітхнула Тягнучка. – Ну та нехай вже, ходімо!..
Вони обійшли Посудні гори та молочну калюжу. Кролик сміливо дріботів поряд з Онучкою: мав надію заробити ще одну нагороду. Раптом під ногами заверещало – так люто і пронизливо, що Дмитрик підстрибнув, а Кролик дременув у кущі.
– Спокійно, хлоп’ята, це кіт! – сказала Тягнучка. – Він спав, а ви йому на хвіст наступили…
Обережно ввійшли до палацу і зазирнули до зали, залитої місячним сяйвом. Посеред зали під кришталевим ковпаком сиділа, сховавши обличчя в долоні, Невмія. Вона тремтіла й обливалася слізьми, а навколо…
– Ой! – вискнув Кролик і позадкував до виходу.
– Ой! – прошепотіла Онучка і теж подалася назад.
А юнга Метелко від подиву широко роззявив рота.
Навколо ковпака марширували на задніх лапках миші.
Вони крокували строєм по сорок мишей в ряду. Їх було, напевно, сім тисяч, і всі разом вони співали лячну пісню. Хто з вас хоробрий – може її послухати. Ось вона:
ЛЯЧНА ПІСНЯ МИШЕЙ
- Кроком руш, мишаче військо!
- Де сховалось те дівчисько?
- Безпорадним нечепурам
- Ми влаштуємо тортури!
- Плач, принцесо! Плач, Невміє!
- Ми тебе не пожалієм!
- Все з’їмо і – смакота! –
- Зваримо кота!
Парадом керував мишачий ватажок на ім’я Миш’як. Він стояв на маківці кришталевого ковпака й махав сірником, як диригент паличкою. Зненацька він повернувся в бік Дмитрика й заворушив вусами, принюхуючись.
– Сир! – гукнув він пронизливо.
– Сир! – підхопило жадібним хором мишаче військо.
– Сир! – сказала Тягнучка, хапаючи Дмитрика за руку. – Кинь їм швидше наш сир, бо вони тебе зжеруть!
– Е, ні! – відповів юнга Метелко. – Чого б це я боявся якихось мишей!..
– Вперед! – наказав Миш’як.
Дмитрик вискочив на ґанок. Миші за ним.
Дмитрик кинувся до залізниці. Миші – слідом.
Дмитрик миттю надів роликові ковзани й помчав у напрямку Бамбаламська. Миші неслися навздогін, мов сіра хвиля.
«Попереду має бути озеро, – згадав Дмитрик. – Ускочу в човен і попливу, а вони потонуть… Ох, здається, наздоганяють! До чого ж підлі – сім тисяч на одного!»
Та ось нарешті й озеро. Пляж. І, як на біду, жодного човна! Самі лише дерев’яні грибки та біла скриня на коліщатках з написом «Морозиво».
«Пропав!» – подумав юнга Метелко, жбурнувши в мишей роликовими ковзанами. А ноги самі понесли його до скрині.
Дмитрик підняв кришку. Скриня була порожня. «Може, залізти всередину? – майнула думка. – Ні, зроблю інакше!»
Він вихопив із-за пазухи кусень сиру та вкинув у скриню.
– Сир! – вискнув Миш’як.
– Сир!! – гукнули сім тисяч мишей і ринули вслід за сиром. Щойно в скриню вскочила остання миша, Дмитрик захлопнув залізну кришку й побіг назад. Тягнучка з Кроликом нетерпляче чекали на нього біля палацу принцеси.
– Дивись, живий та здоровий! – зраділа Тягнучка. – Тільки спотикається чомусь.
– Я спотикаюся від утоми, – відказав Дмитрик. – За мною весь час хтось женеться – то пірати, то миші…
А Невмія все ще сиділа під ковпаком. Добре хоч плакати перестала.
– Гей, принцесо, виходь! – гукнула Тягнучка. – Мишей вже нема, а роботи багато.
– Я-кої ще ро-боти? – пробелькотіла Невмія.
– Звичайної. Будеш зараз мити свій посуд.
– Я не вмі-ю…
– Нічого, навчимо! – сказала Онучка.
– У мене сукня зо-лота. Я її забрудню…
– Надінеш фартушок, то й не забрудниш, – заспокоїла Тягнучка.
Вона взяла велику ганчірку й показала Невмії, як слід мити.
Дмитрик із Кроликом узяли лопати та засипали молочну калюжу піском.
Дванадцять голодних котів прокинулись, не побачили ні молока, ані недоїдків і, грізно нявкаючи, пішли шукати мишей…
