Вранці Бабуся нагородила Кролика орденом Моркви, а юнзі Метелку сказала:
– Лізь на Дерево, герою. Їж усе, що тобі смакує, тільки не лусни!
Спершу Дмитрикові смакували мандарини. Він їв їх, поки не стомився обдирати шкірку. Потім йому сподобались шоколадні жолуді. Дмитрик вирішив з’їсти рівно сто штук, але весь час помилявся з підрахунком і починав спочатку. Крекчучи, він доліз до холодильника з білим ведмедем на дверцятах.
– Гей, ведмедику, – спитав, – яке морозиво тут у тебе найкраще?
– Покуштуй-но для спроби – буде все до вподоби, – заговорив намальований ведмідь. – Ось пломбір з маракуї – дивовижно смакує!.. Смаковите та ласе ескімо з ананасів!…
Не встигав Дмитрик доїсти одне морозиво, як білий ведмедик починав вихваляти інше, і юнга Метелко безперервно їв порцію за порцією. Він і не помітив, як увесь укрився інеєм.
– Ананасне – прекрасне!.. І сливове – чудове!.. – пригощав далі ведмідь.
На щастя, з’явилася Тягнучка. Спершу вона не впізнала Дмитрика – їй здалося, що це Дід Мороз. Потім охнула, тричі пронизливо свиснула – і на цей свист прилетів рожевий вертоліт.
– Людина замерзає! Мерщій до лікарні! – сказала Тягнучка Пілоту.
– Полуничне – незвичне!.. – неслось їм навздогін: щедрий ведмедик не вгавав…
Вертоліт сів на великому ґанку бамбаламської лікарні. Підкотилося Самохідне Ліжко на коліщатках, Пілот з Тягнучкою поклали на нього Дмитрика, і Ліжко поїхало довгим коридором до дванадцятої палати.
– А тобі, дівчинко, не можна! – суворо сказало воно Тягнучці, яка бігла слідом. – Лікарня – це тобі не жарти!
В палаті їх зустріла Медсестра.
– Скажи «А-а-а»! – попросила вона Дмитрика.
– Кх-а-а-а!.. – хрипко заспівав він, широко роззявивши рота.
Тут увійшов огрядний Доктор, глянув йому в горло і промовив:
– Так, усе зрозуміло: ларингіт і ангіна! Апетит винуватий! Три компреси із вати, три гірких аспіринки й зігрівальні картинки!
Медсестра дала Дмитрикові три пігулки, спритно вкутала його ватою і принесла кольорові палички крейди:
– Зараз я намалюю тобі теплі картинки.
– Як-як? – не зрозумів Дмитрик.
– Зігрівальні малюнки, – пояснила Медсестра. – Вони в нас замість гірчичників.
І намалювала просто на стіні верблюда, що крокує пустелею.
– Ну як? Зігріває? – спитала вона, але Дмитрик не встиг відповісти: до палати увійшли робот Кібрик і капітан Медіан.
– Стороннім вхід заборонено! – сердито проскрипіло Самохідне Ліжко.
– Отакої! – вигукнув капітан. – Це ми сторонні, чи хто? Я прийшов до свого юнги!
– А я – до свого дядечка, – сказав Кібрик. – Доброго дня, шановна Медсестро!
– Востаннє кажу вам: звільніть приміщення! – зажадало Ліжко.
– Замовкни, – сказала Медсестра, – як тобі не соромно! Це чудово, що до хворого прийшли друзі: вони намалюють йому зігрівальні картинки. Малюнки друзів – найтепліші. Так-так!
– Дур-ниці! – пробурчало Ліжко.
Капітан Медіан поглянув на намальованого Медсестрою верблюда, примружився і сказав:
– Гарний! Я їздив на такому ж, коли був в Африці. Бери, Кубрику, крейду та малюй далі.
– Я не Кубрик, а Кібрик, – сумно промовив робот. – І я не вмію малювати.
– Зараз навчишся, – пообіцяв капітан. – Що у світі найгарячіше?
– Сонце, – відповів Кібрик.
– Ось і накресли його вгорі. Коло – а від нього промені на всі боки.
Кібрик накреслив.
– Наче справжнє! – похвалив Медіан. – Тепер накресли піраміду.
Кібрик накреслив.
– Саме на таку піраміду я видерся колись в Єгипті, – сказав Медіан. – Вона з каменю й розжарюється на осонні – ух-х!.. Присягаюсь геометрією, юнго, тобі вже спекотно! А тепер, Кубрику, накресли свого дядечка верхи на верблюді.
Робот набрався сміливості й намалював голову-коло, ніс-трикутник, тулуб-овал…
– Дякую, Кібрику, – сказав Дмитрик. – Ось ти й навчився малювати.
– Я дуже старався, – відповів робот. – Адже це – твої ліки.
– Теж мені лікар знайшовся! – прорипіло Ліжко. – А йдіть-но обоє звідси по-доброму, а мені час рушати з хворим на прогулянку!