Самохідне Ліжко неспішно везло Дмитрика лікарняним парком. На клумбах духмяніли сині троянди, над ними кружляв Медичний Джміль. Помітивши хворого, він підлітав до нього і дзижчав:
– З-з-зичу з-заліз-з-зного з-здоров’я!
На вузькій алеї Ліжко ледь не зіштовхнулося з візком, що його котив Нахаба. Він був у лікарняній піжамі та капцях, але Дмитрик відразу його впізнав. І Нахаба впізнав юнгу Метелка, бо в того на маківці над ватяним компресом красувалася безкозирка із золотими літерами: «КАРАСЬ».
– Яка зу-устріч! – хитро примружився Нахаба і простягнув Дмитрикові долоню. Однак Дмитрик не схотів ручкатись і сховав правицю за спину.
– Чом це ти такий нечемний? – спитав пірат.
– Бо ти негідник, – відповів юнга Метелко. – А негідникам руки не подають.
Пірат навіть присвиснув з подиву:
– Ну й дива!
Але похопився і сказав, зітхнувши:
– А втім, ти маєш рацію. Я насправді був негідником, але тепер я перехо… перево… підкажи-но! Пере-ви-хо-вався!
– Ж-жахливий ш-шахрай! – продзижчав із кущів Медичний Джміль.
– Хіба ти не бачиш, – вів далі Нахаба, – що я збираю металобрухт? А знаєш, навіщо? Я вирішив стати учнем Сталевара!
– Учнем Сталевара?! – вигукнув Дмитрик. – Справді? Я би теж хотів.
– Так у чому річ?! – зрадів Нахаба. – Здамо твою койку на брухт – і Сталевар візьме нас обох!
– Рятуйте! – злякано вискнуло Ліжко і рвонуло навтьоки. Дмитрик гепнувся додолу, а коли звівся на ноги, від Ліжка вже й сліду не лишилося.
– Хай йому грець! – махнув рукою Нахаба. – У Сталевара, напевно, своїх залізяк вистачає.
Він зісмикнув із Дмитрика вату, постелив її на дно візка і спитав:
– Хочеш бути дужим?
– Авжеж хочу! – відповів Дмитрик.
– Тоді вези мене, розвивай м’язи, – сказав Нахаба, лягаючи на вату. – Поїхали!
Дмитрик покотив візок і невдовзі побачив блакитну стрілу, на якій було написано: «ДО СТАЛЕВАРА».
Сталевар варив сталь у мартенівській печі. Дмитрик поглянув здаля на її вікна – і заплющив очі від гарячого блиску.
Підлога навколо печі була залізна. Вона весело гуділа під ногами засмаглого Сталевара. Дмитрик посмикав його за рукав брезентової куртки:
– Дядечку, навчіть нас, будь ласка, сталь варити!
– Так, навчіть, ми мріємо про це, – промимрив товстий Нахаба. – Ну й спека у вас! Дайте мені газованої води.
– Ондечки в кутку автомат, – сказав Сталевар. – Наливає безкоштовно.
І Нахаба, обливаючись потом, поквапився до води.
– Ти юнга? – спитав Сталевар у Дмитрика. – Це добре: моряки не цураються жодної роботи. Та безкозирку поки що зніми.
І він дав Дмитрикові кашкета з прикріпленими до козирка блакитними окулярами, щоб полум’я не засліплювало очей.
– Будеш моїм помічником, – посміхнувся Сталевар. – Ану згадай: що матуся кидає до каструлі, коли варить кашу?
– Крупу, – відповів Дмитрик.
– Правильно. А я кидаю у свій мартен сталевий та чавунний брухт.
Він сів за кермо чудернацької машини: чотири колеса, довгий залізний хобот, а на кінці хобота здоровезний совок – і під’їхав до великої купи металобрухту. Скільки там було всякого непотребу! Іржава гусениця від трактора, стара водогінна труба, зламані підшипники, якісь сковорідки… Завалочна машина набирала їх у свій совок і просувала хоботом у вікно мартена.
– Гей, чому вода без сиропу? – гукнув із кутка Нахаба, та Сталевар його не чув.
Тоді пірат зажадав:
– Хлопче! Зганяй швиденько до крамниці та принеси мені лимонаду!
– Сам біжи, неробо, – гордо відповів Помічник Сталевара Метелко.
– Що ти сказав? Ану повтори! – рикнув Нахаба і, люто розчепіривши пальці, рушив до Дмитрика.
Цієї миті Сталевар наказав:
– Починаємо плавку! Помічник, повернути червоний кран!
Дмитрик повернув. У печі спалахнуло полум’я. Воно рвалося до металобрухту збоку, як цепний пес, і дихало так гаряче, що навіть Сталевар із Помічником відступили на кілька кроків. А пірат Нахаба не витримав – втік до автомата з водичкою і звідтіля погрожував Дмитрикові волохатим кулаком.
Шалений факел налітав на брухт із різних боків і розжарив його спершу до червоного сяйва, потім до білого. Зрештою, на Дмитриків подив, у печі не лишилось ані тракторної гусениці, ані сковорід, ані підшипників – вони розплавились і стали вогняною рідиною. Рідка сталь закипіла, як манна каша. Дмитрикова матуся взяла б ложкою пробу: чи слід додати трохи солі або цукру? І Сталевар теж просунув у піч довгу, як спис, ложку. Він зачерпнув нею сталь і вилив тонким струменем на залізну підлогу біля мартена.
– Загуста ще, – сказав. – Та й колір іще не такий, як слід. Бери, помічнику, лопату – додамо ще дещо!
– Цукру чи солі? – спитав Дмитрик.
– Влучно жартуєш! – засміявся Сталевар. – Он лежать сірі камінці – кидай їх у піч! Сталь без них як недосолена каша…
– Провалитися мені на цьому місці! – пролунало зненацька. – У них найнебезпечніша хвороба – дика свинка, а вони працюють! Ану, Сталеваре, і ти, хлопче, – негайно лягайте у візок!
Це кричав Горлохват. Він перевдягнувся лікарем. За ним крокували троє піратів, перевдягнені санітарами.
– Ви часом не поглухли? Ми – «швидка допомога». Ми відвеземо вас до в’язн… Тьху ти! До ізолятора!
– А хто ж сталь варитиме? – спитав Сталевар.
– Ваш учень, – відповів Горлохват і вказав на Нахабу.
– Ох, він і наварить! – засміявся Сталевар. – Слухайте, немає в нас жодної дикої свинки. Навіть нежитю нема. Хто варить сталь – ніколи не хворіє, хіба ви цього не знали? А ще лікарі!..
– Ніякі вони не лікарі! – закричав Дмитрик і повернув червоний кран до кінця.
Факел у печі аж підстрибнув, обдавши піратів лютим жаром, і вони відступили.
Нахаба облив їх водою з відра.
– Біжіть в атаку! – гукнув він хоробро. – Поки ви мокрі, жар вам не зашкодить. Уперед!
Пірати так очманіли від цього холодного душу, що навіть не сперечалися. Вони вихопили з-під білих халатів великі ножі й кинулись в атаку.
– Кидайте їх он туди, до вагонетки, – вказав їм рукою Сталевар. Він вирішив, що ці диваки хочуть поздавати ножі на брухт.
Спершу Дмитрик розгубився: що робити?! А наступної миті насунув безкозирку, вскочив у завалочну машину і скерував її назустріч ворогам. Залізний хобот витягнувся, підчепив совком Дурношльопа. Решта піратів жахнулися і кинулися навтьоки.
Вони побігли донизу східцями. Машина котилася слідом. Вони помчали провулком. Завалочна машина не відставала. Вони дременули головною вулицею. Машина неслася за ними, грізно вимахуючи совком, в якому верещав і дриґав ногами переляканий до смерті Дурношльоп.
А в Бамбаламську якраз було спортивне свято. Всі охочі бігли наввипередки. На головній вулиці натягли фінішну стрічку, поруч стояли судді з секундомірами та походжав схвильований Осел Іполит – він складав нові вірші.
Пірати з переляку мчали так швидко, що обігнали кращих бігунів. Уболівальники на тротуарах дружно плескали в долоні та кидали їм сині троянди. Всі гадали, що це команда медиків, – недарма ж вони в медичних халатах! Сорока-Білобока носилася над ними з фотоапаратом і скрекотала:
– Усміхаймося пр-риязніше – і я сфотогр-рафую вас для своєї газети!
Коли пірати підбігали до фінішу, Осел Іполит звівся на задні ноги, передніми притис до грудей солом’яного бриля і почав декламувати:
- Ви переможці! О-ля-ля!
- Я вас усіх поздоровля!
- Ця перемога нелегка!
- Але чому ви утіка?
Від подиву Іполит упустив бриль, та й усім було дивно: «команда медиків» не зупинилася на фініші, а побігла далі.
– Ну й дива-а! – сказав Осел, підібрав капелюха і знову впустив: повз нього пронеслася завалочна машина з Дурношльопом у совку…
Пірати бігли з останніх сил. Зойки Дурношльопа позад них лунали все голосніше.
– Не втечете! – шепотів Помічник Сталевара Метелко. Він не знав, що його наздоганяє на мотоциклі Автоінспектор і теж шепоче:
– Не втечеш!