…За три дні світанок почався по-особливому. Під кінець ночі Нільсові не спалося і він пильно спостерігав за небом: воно то блідло, наче злякавшись, то червоніло, немов від сорому, то синіло, мовби суплячись на когось. А насправді то загорявся новий-новісінький день, віщуючи щось незвичайне. Коли з-за обрію виткнулися перші промені сонця, у гущавині лісу заспівав хор, пробуджуючи геть усіх.
Прокинулись і гуси і враз кинулись до води, щоб причепуритись до свята. Нільс теж помив черевики, вичистив одяг та причесався. Після сніданку табун почав лаштуватися в дорогу.
Гора Куллаберг, якщо йти звичайною стежкою з суходолу, – непоказна. На її пласкій вершині шуміли ліси, чорніли ще не засіяні поля, кущилися густі чагарники, в яких гніздилося чимало птахів. Словом, звичайнісінька гора, на якій хазяйнували люди, адже до тих ланів вела нагору стежина. Якщо хтось уперше вийде на ту гору, то, певне, розчаровано зітхне: отак, мовляв, надурили, нічого в цій горі немає особливого!
Але так скаже той, хто піднімався стежкою. Якщо ж іти лісом – звіриними шляхами, – то перед очима постають круті урвища, на денці яких дзюрчать чарівною музикою струмки, у кронах розложистих дерев темними цятками видніють пташині гнізда, із прихованих дупел раз у раз вигулькує білка або ще якась тварина. А про звуки на цій горі годі й казати: то птахи перегукуються, то хтось підкрадається, то дерева струшують росяний сон, то хтось напоумляє своїх дитинчат… І ось тоді розумієш, що гора Куллаберг – це ціле таємниче царство. Та ще й вітри з дощами добре попрацювали: там і стрімкі скелі, й зубчасті гребені, й химерні шпилі, й вузенькі ущелини, й глибокі печери.
А найвигадливіша та найтаємничіша печера належить не абикому, а старезному лісовику, господареві гори панові Куллабергу. Скільки йому років – ніхто достеменно не знає. Відомо лише те, що в сиву давнину саме він підказав звірам і птахам влаштовувати велике весняне свято. І от за звичаєм рік у рік мешканці гір і лісів чекають, коли завесніє, щоб прийти на гору Куллаберг.
Місцина, де проводиться свято, добре затулена деревами й пагорбами від стороннього ока. А хто ж тут сторонній, коли всі птахи та звірі зберуться вкупі? Сторонніми вважаються… люди! Та річ у тім, що так рано навесні на цій горі не з’являється ніхто з людей: сіяти на полях зарано, косити сіно – тим паче, бо воно ж іще й не виросло. А крім того, люди давно знають про це свято й самі не наважуються порушити таке дійство.
Та найголовніше те, що на цьому святі протягом сторіч узвичаївся суворий закон: ніхто з присутніх не нападає на слабших, хижаки поводяться мирно з усіма, хоч у звичайний день хтось із звірят чи птахів міг би стати ласою поживою для когось із них. Одначе на святі все інакше: білки вільно стоять біля вовків, полохливі зайці зграйкою сидять коло лисячої родини, зовсім не боячись за свої довгі вушка, миші шурхотять під колодою, на якій рядочком повсідалися куниці й навіть не зиркають униз.
І ось почалося святкування. Що вже там виробляли! Олені, зазвичай поважні та горді, тут билися так, аж у сусідніх горах відлунювало. Вони розганялися, а тоді люто зчіплювалися рогами, утворюючи ними гіллястий візерунок. Глядачі аж пащі роззявляли від такого видовища.
А після оленів змагалися стрибунки-козулі – хто швидше добіжить до ущелини. Відтак зібраний гурт взялися розважати зайці: і стрибали з викрутасами, і вушками пряли-перебирали, і лапками тупотіли по сухій колоді, відбиваючи музику. Тим часом їхні вороги лисиці й не ворухнулися. Хтозна, чи кортіло якійсь із них смикнути вуханя за куций хвіст. Якщо й так, то ніхто цього бажання не показував – натомість усі, обгорнувши пухнастими хвостами лапи, сумирно сиділи й не відривали очей від вухастої компанії.
Після звірів мали виступати птахи, але… їх ще не було. Отож усі чекали на шляхетних створінь, яким скорилося небо (це так думали звірі про птаство, трохи заздрячи їхньому вмінню літати й дивитися на всіх тварин із шаленої висоти).
Так було заведено, що перед журавлями та іншими величними пернатими має показати свою майстерність не хто інший, як вороння. Це так – аби лиш підкреслити величність наступних птахів. Хоч ворони й розуміли це пречудово, та їм було байдуже – аби лиш дали виступити. Чорних галасливих крикунів не виглядали з-за хмар – вони вже давно причаїлися за найближчими деревами й нетерпляче спостерігали за звірами.
Нарешті настав їхній час – і в небо майнула чорна хмара. Воронячі танці всі звірі називали поміж собою танцями-метушанцями, але воронам про це – анічичирк. Отож ворони здійняли в повітрі над головами звірів таку метушню, що глядачі аж очі прикривали хто чим міг, аби пір’їна туди не втрапила.
І раптом саме тієї миті, коли більшість глядачів затуляла очі або мружилася на ворон, почувся пронизливий гусячий крик.
– Стережіться!
Умить сотні рогатих та безрогих голів обернулися в той бік, і всі побачили дику гуску в пащі лиса Смірре.
– Підступний злодій! – залунало звідусіль.
– Покар-кар-рати! – горлали ворони, зупинивши свій танок.
Табун Акки стрепенувся. Лисяче плем’я вмить оточило зухвалого порушника закону. Його було суворо покарано – вигнано на чужину, заборонено полювати в цих місцях, спілкуватися з родичами й навіть вертатися до батьківської нори. А щоб усі знали, що Смірре є вигнанцем, найстарший лис прокусив тому вухо. Молоді лиси, зачувши кров, кинулись до Смірре, а він прожогом чкурнув геть із того краю.
А велике весняне свято тим часом тривало: тетеруки сокорили й пританцьовували, синиці цвірінькали хором, дятли вистукували якусь лісову музику. І ось запанувала тиша. Ніде ні шелесне, ні тьохне.
– А тепер журавлиний танок! – загриміло стоголосо з усіх виступів, дерев, ущелин і печер.
Із вершечка стрімчака злетіла зграя струнких журавлів. Легкі, як хмарини, витончені, найблагороднішого роду, вони ширяли рівненьким клинцем над глядачами, а тоді, кружляючи, спустилися вниз.
Що то за дійство було! Що то за краса! Нільс, вибравшись мало не на голову Мартина, спостерігав із невимовним захопленням за журавлиним танком. Граційно рухаючись, поволі змахуючи широкими крильми, журавлі виконували чарівний, не бачений досі танок. І щороку він був новим, вигадливішим та неповторним…
