Після свята табун знову рушив на північ, до Лапландії. Поки гуси були біля замку та на горі Куллаберг, стояла гарна весняна погода, та в дорозі кинулась за ними навздогін темно-синя грозова хмара. Ось блиснуло, загриміло, й велетенські краплини залопотіли по гусячих спинах. Нільс, увесь мокрий, тремтів на Мартинові, час від часу притискаючись до свого товариша, коли несподівана блискавка лякала малого вершника.
А гусям, здавалося, було байдуже до грози. Після свята вони так розходилися, що їм було вельми нудно летіти мовчки. Тож вони й перегукувались:
– Ви де, га? – гукали перші до других.
– Ми тут. А ви де, га? – перепитували другі третіх.
– І ми тут. А що?
– А ніщо! Га-га-га! – ґелґотіли, сміючись, усі разом.
Такі недолугі гусячі жарти вже набридли Нільсові й почали його дратувати. «Так, ніби розумнішого чогось не можна вигадати, – думав він, притуляючи мокру голову до пір’я. – У людей набагато кмітливіші жарти!»
Нарешті клинець спустився на ночівлю на болоті біля якогось хутора. Уже сутеніло, усе довкола оповив густий туман, проймаючи холодом до самих кісток. Нільс марно намагався зігрітися під Мартиновим крилом, йому все щось ввижалося, чулися шерехи, наче хтось до них підкрадався.
«Як уже набридла ця подорож, – журився він. – Хоч би одну-однісіньку ніч переночувати серед людей…» Отак міркуючи, Нільс тихенько виліз з-під крила й подався крізь туман до хутора.
У мороці він не бачив калюж, тож чалапкав наосліп, видивляючись попереду вогні хатин. Сорочка ще не висохла, ноги мокрі, а дерев’яні черевики, набравшись води, стали такими важкими, що хлопчик ледве сунув ноги.
Ось і ґанок крайньої хати. Крізь прочинене вікно чулися розмови за вечерею, господиня частувала всіх, а тоді заходилася вкладати дітей спати. Почувши колискову, він мало не заплакав – так йому захотілося додому, до своєї родини. І нащо він утік? Його ж ніхто не виганяв, може, й батькам сподобався б такий крихітний синочок? Тепер він ладен був віддати все на світі за ліки від чарів. Тільки от нічого він не має, щоб віддати, та й хто виготовляє такі ліки?
Нільс сів на сходах і підпер голову рукою, коли раптом угорі щось зашурхотіло.
– Ух-ух, добривечір, сестро! – заухкала сова, сівши на гілку біля дупла.
– Добривечір, люба! А я оце тільки встала, – лупаючи великими очима, відповіла сова з дупла. – То як там тобі живеться в старій церкві?
Почувши це, хлопчик враз здогадався, що це та сама сова зі старої церкви, яка дала чарівний ріжок, аби виманити щурів із замку. Тоді він нашорошив вушка й прислухався пильніше.
– Та живеться нічогенько, сестро. А оце нещодавно в нашій околиці таке трапилося…
– Що? Що трапилося? – здавалося, сова в дуплі зовсім прокинулася від цих слів.
– Малесенький хлопчик, зачарований гномом, вивів із замку Глімінге усіх-усіх щурів!
– Та невже?
– Правду кажу! – присягнулася мешканка старої церкви.
– Оце так новина! От тільки малого шкода. Та чи може він знову стати людиною?
– Ой, сестро, ти таке питаєш. Це велика таємниця! Оце надвечір я сама бачила гнома, і він мені сказав…
– Ну що там? Що? Кажи вже!
– Та я… теє… обіцяла йому, що нікому не скажу, – знітилася сова із церкви.
– Любонько, та я ж нікому не скажу! Присягаюся! Невже ж ти своїй рідній сестрі не скажеш?
Трохи повагавшись, гостя тихенько мовила:
– Ну гаразд. Отож слухай. Він сказав, що коли хлопчик скрізь охоронятиме гусака і той повернеться додому цілий та неушкоджений, то…
– То що? Ну кажи вже, не тягни!.. – напосідала сестра з дупла.
– Слухай, летімо до мене. Там наче якось безпечніше, і я тобі розкажу все до кінця.
І враз над ґанком, де непорушно сидів Нільс, залопотіли дві пари крил – сови подалися до старої церкви.
– Я знову стану людиною! Ура! – закричав він голосно і збіг униз.
Тепер він знав таємницю і щодуху мчав до зграї.