Минав час, гуси рушили далі, та незабаром їх спіткала несподіванка. Виявляється, вигнанець Смірре, не знайшовши ніде підхожого для полювання місця, вештався саме на тій околиці, де спинилися гуси. Одного ранку у високому синьому небі він примітив табун гусей. Цей клинець він упізнав одразу, бо в ньому летів угодований білий гусак. Ох, як він ненавидів цей табун! Ох, як дошкуляли йому гуси! Це ж через них він став вигнанцем і мусить їсти казна-що в цьому краї, де весна ще ледь-ледь прокидається. Та ще й той прихвостень-гном коло білого гусака, хай йому абищо!
Недовго думаючи, рудий ворог рушив за табуном, аж поки той не спинився коло річки. Мудра Акка вибрала для ночівлі затишне місце за річкою, затулене густим чагарником. З одного боку тих кущів височіли стрімчаки, з другого – гуркотіла гірська річка. Смірре цілу ніч спостерігав, аж очі потомилися, та марно: до гусей не підкрастися. А от хлопчикові не спалося, він тихенько виліз з-під крила й став поруч, роззираючись довкола, чи ніхто не загрожує Мартинові.
Перед світанком угорі на сосні Смірре почув шурхіт: то куниця переслідувала здобич – прудку білку. Смірре довго дивився на гонитву. Захекана куниця ось-ось ухопить прудку білку за хвоста. Але білка стриб – і перескочила на іншу сосну, а куниця, не доскочивши до гілки, гепнулася на суху хвою.
Смірре захихотів, ховаючи сміх у ріденьких вусиках, і підійшов ближче.
– Співчуваю, сестро. Ти, певно, боляче вдарилася, еге ж?
Куниця люто зиркнула на лиса й промовчала. А Смірре продовжив:
– Чого б ото я полював на якусь там худющу білку, коли є більш ласа пожива?
– Кому як, а мені й білка нині – як святкова страва. А ти, бачу, й сам схуд, як та білка, хіба що хвіст пишніє.
Перекинувшись іще кількома словами, лис показав лапою на річку.
– Дивись, що там таке. Бачиш?
Куниця вмить примітила своїм хижим оком диких гусей, а надто вгодованого білого гусака. Ковтнувши слинку, що вже набігла в рота від самого вигляду поживи, куниця рвонула на дерево, а тоді на друге, на третє, потім на те, що нависло над рікою, і нарешті на тоненькі гілочки чагарнику…
А тим часом табун прокинувся й зібрався в дорогу. Смірре не відривав очиць від диких гусей. Ой, як би він зрадів, аби хоч хтось пошматував цей клинець, навіть не він сам. Тому він і підбив куницю на таку поживну справу.
З нетерплячки Смірре аж хвостом бив. Куниця ось-ось шугоне з тоненької гілки на зграю, коли раптом – плюсь! – і мисливиця гепнулася з гілки в річку. Гуси, ґелґочучи, злетіли в небо, а куниця, хапаючи пащею повітря, похлюпотіла до берега.
Мокра, як хлющ, вилізла вона на берег. Смірре зустрів її глузуванням:
– Ех, сестро, я так і знав, що ти незграба! Ти ж уже над ними була! Раз – і вхопила б отого білого. Та де там тобі…
Відсапуючись та обтрушуючи наїжачене хутро, вона лаялася:
– Я б і вхопила, аби не отой капосний малюк! Я вже намірилась було стрибнути, та він пожбурив у мене грудкою, от я й гепнулась. А щоб йому…
Та Смірре вже не слухав, а прожогом мчав за клинцем. Біг він, біг, поки зграя не спинилась надвечір на якомусь острівці серед річки. Нарешті лис міг перепочити. Цього разу він мріяв напасти самотужки, тим паче що дикі гуси так його й не помітили. Примостившись у затишку за скелею, Смірре пас очима гусей і облизувався. Але острівець був майже на середині річки, а лис плавав поганенько. Тож і чекав тепер, поки табун підпливе до берега. Коли гульк – на берег із річки вилазить видра з рибиною в зубах. І лисові враз спало на думку помститися гусям чужими руками, а точніше зубами. Аби не розлютити видру зі здобиччю, Смірре гукнув зі сховку:
– Смачного тобі, кумонько!
Не випускаючи з пащі рибину, видра спробувала посміхнутись, але та посмішка радше нагадували вищир.
– Ні-ні, нічого не кажи, кумо, – вів далі Смірре, – спершу попоїж.
Не встиг лис і оком змигнути, як та рибинка зникла у видриній пащі разом із плавцями. Нарешті кума спромоглася на відповідь.
– Чого тобі, Смірре? Риби схотілося? То піди й сам упіймай у річці. Нині полювання тяжче, ніж улітку: й крижина може вдарити, й рибки ще обмаль.
– Вірю, кумо, вірю. Та хіба ж такій пристойній пані лише рибу їсти, коли скрізь повно ситніших харчів?
Видра лиш очі витріщила.
– То, може, підкажеш, де ті харчі?
– Та ти й сама можеш ген там побачити, – махнув лапою лис на острівець. А тоді докинув: – Щоправда, далеченько від берега…
Але у видри вже загорілися очиці зеленим вогником.
– А ти ж чого не вполюєш їх?
– Та я щойно повечеряв двома качками, – збрехав Смірре, – отож і лінуюся пливти так далеко. Думаю, хай вже комусь іншому на вечерю дістануться.
Видра була не вельми кмітлива й водночас жадібна, тож вона легко проковтнула наживку.
– Ну, коли так, то я й підвечеряю ними, – мовила видра й пірнула в річку.
А Смірре нетерпляче стежив за кумонькою-видрою. Ось вона непомітно пливе до острівця, ось тишком-нишком вилазить на острівець і… несподівано підскакує і кидається в річку. На берег вона вилізла, шкутильгаючи.
– Хай їм абищо, тим гусям, – бурмотіла вона лисові. – Щойно я вилізла на острів, як де не взявся якийсь малий гном, завбільшки з мишеня, та як штрикне мене в лапу якоюсь залізякою, що мені аж вогнем запекло. Якби не цей малий розбишака, я б точно вхопила отого вгодованого гусака!
Смірре й сам розлютився. «От вражий син, – думав він. – Ну нічого, я дістану тебе! Тоді вже начувайся!» А вголос промовив:
– Та не виправдовуйся, кумо. То, певно, з тебе мисливиця така-сяка – хіба що рибу можеш упіймати.
Видра вищирилась, показавши ікла, та лисові байдуже – він помчав наздоганяти табун, який подався далі. Гонитва тривала до вечора, Смірре знесилився, але таки дочекався, поки гуси десь примостяться ночувати.
Табун задрімав на високій скелі, яку обступало море. Це було зовсім неприступне і безпечне місце. Раптом нічну тишу розітнуло протяжне виття. Гуси повитягали шиї, хоч і знали, що жоден хижак не добереться до них. Акка вийшла на краєчок уступу скелі й угледіла внизу Смірре – нахабного, хитрого й рішучого.
– А, це ти, Смірре, вештаєшся тут серед ночі?
– Не вештаюсь, а полюю, – уточнив лис, гордо задерши носа.
– То чого б тобі не полювати десь в іншому місці, га?
– Та тому, що гусятинки закортіло проти ночі, – мовив розбишака.
– І не мрій про це! – зашипіла гуска, розчепіривши погрозливо крила. – І взагалі, Смірре, я б уже на твоєму місці давно облишила беззахисних диких гусей. У тебе й нюх добрий, і лапи швидкі, й ікла гострі, та й чула я, що ти якоїсь там незвичайної шайтанської породи, що й мисливці тебе ніяк не вхоплять собі на комірець. То чого ж тобі треба від невеличкого клинця гусей?
– Акко, чи то пак шановна Акко, – глузливо мовив він і вклонився, – я добре пам’ятаю те, що ви влаштували мені колись на озері, і з радістю помстився б вам. Але пропоную ось що. Серед вас є хлопчисько-гном, який мені дошкуляє найдужче, як той кліщ на зашийку. Тож давайте так: ви віддаєте мені малого, а я не чіпаю вас. То як, пристанете на таке?
– Ніколи! – рішуче відповіла гуска. – А тепер послухай мене і затям: кожен із нас віддасть життя за цього малого!
– Та мені байдуже, – дзявкотів лис, – вам же гірше буде. Приміром, позавчора й учора я підіслав до вас куницю та видру – так, для забави. Але тепер я не бавитимусь. Кажу вдруге й востаннє: або хлопчик, або…
– Або йди собі геть, – обірвала його Акка й пішла до табуна.
Смірре дзявкнув навздогін ще кілька погроз, та ніхто його не слухав, бо всі дружно поховали голови під крила.
А Нільс не спав. Авжеж, як він міг спати, почувши слова Акки про те, що кожен віддасть за нього життя. Тепер він точно знає, що гуси його полюбили.