На світло-синьому небі висів серп, ніби підказуючи гусям, що треба вже шукати місце на ночівлю. Вже сутеніло, клинець летів ще високо в небі, коли Нільс угледів якісь велетенські камені, що блищали проти молодого місяця. «Ой, мамо рідна, – жахнувся він, – та це ж якесь величезне лускате чудовисько! Це його луска так виблискує! Куди це Акка прямує?» Тим часом Акка обирала місце для ночівлі так, щоб до них не міг підкрастися лис Смірре, який біг за ними назирці. Нільс помітив, що їхній клинець прямує саме на спину лускатому чудовиську, й скрикнув:
– Ні, Акко! Не лети туди! Там чудовисько! Мені страшно!
Але потомлені дорогою гуси не зважали – летіли вниз. Наближаючись на спині Мартина до блискучого громаддя, Нільс побачив якихось дивовижних чорних риб, що, наче мертві, лежали довкола чудовиська: одна пузатенька, друга носата, третя довга й худюща, аж ребра світять. Таке страхіття хлопчикові й не снилося.
Та клинець стрімко наближався до велетенських рибин. З переляку Нільс заплющив очі й розплющив їх уже майже внизу.
Як же він здивувався, коли побачив зовсім не страшнючих рибин, а силу-силенну суден – великих і малих, із веслами обабіч бортів, вузеньких човників і велетенських військових кораблів. А замість блискучої луски чудовиська там стояли мокрі від дощу плескаті дахи будинків, підсвічені вуличними ліхтарями. Без сумніву, це було якесь місто. А що воно стояло на самому узбережжі та мало багато пристаней, то хлопчик збагнув, що то місто Карлскруна. Він мало не скрикнув од захвату, бо змалку мріяв побачити на власні очі справжні кораблі. Та де ж їх побачиш у селі?
Уже звечоріло. Погода стояла тиха і ясна, хоча вдень вирувала буря, умиваючи місто зливою. Мешканці міста не виходили надвір увечері, бо вулиці були мокрі й непривітні. А диким гусям того й треба: що менше людей, то безпечніше жити.
Акка скерувала табун на стару церкву, де виднівся захищений від хижого ока виступ. Місце, де спинилися дикі гуси, височіло над водою, бо та церква стояла на березі, отож Смірре ніяк не підкрадеться до них. Нільс одразу ж забрався під Мартинове крило, вмостився спати й загадав собі, що треба встати на світанку, аби оглянути гавань з кораблями, адже коли ще йому випаде така гарна нагода. Він довго вовтузився в пір’ї, та щось ніяк не міг заснути – все ввижалися дерев’яні човни, великі військові судна, рядочки весел обабіч бортів. Тоді він тихенько виліз із тепленького «гніздечка», оглянув табун, що мирно спав, і пішов до ринви[1], якою ще вдень стікав із покрівлі дощ.
Спустившись на бруківку, хлопчик роззирнувся навсібіч, не знаючи, куди прямувати, адже знизу місто виглядає інакше, ніж з висоти пташиного польоту. Трохи поміркувавши, він подався через місто навмання – аби лиш у той бік, звідки вони летіли й бачили тих «рибин».
Тонкий місяць осявав порожні вулиці, й невдовзі Нільс опинився серед якоїсь площі. На блискучій бруківці сільський хлопчик почувався так ніяково, що годі й казати. У селі хоч у траві чи за кущем сховаєшся, а тут ніде. Тому він весь час озирався й тремтів, та бажання побачити зблизька кораблі подужало в ньому всі страхи.
Раптом Нільс помітив, наче місяць сховався за щось, і мимохіть підвів голову. Перед ним, височезний і величний, стояв кам’яний чоловік у кумедному трикутному капелюсі. Насправді ж він був не кам’яний, а бронзовий. Так-так, це було не що інше, як величезний пам’ятник якійсь видатній людині, яка гордо піднесла голову в капелюсі та тримала палицю в руках. І враз хлопчик почувся таким маленьким-маленьким, як комашка, котру може будь-хто роздавити. Отак просто туп ногою – хрусь! – і нема Нільса. Від цієї думки хлопчик аж роздратувався. «А от і не боюся! Нікого не боюся!» – вирішив він подумки й стиснув кулачки. І, наче на підтвердження свого рішення, гукнув до бронзового велетня:
– Агов-гов! Чого витріщився? Що – вдарити хочеш? А я не боюся, не боюся. Думаєш, як великий, то можна й палицею намірятися? Еге, у нас про таких кажуть: «Як здоровий до неба, то вже й розуму не треба!» – дражнився Нільс та ще й язика показав, щоб здаватися сміливішим.
Та раптом велетень загримів, заскреготів і… зрушився з місця.
– Матінко рідна! – тільки й вигукнув хлопчик та кинувся навтіки.
Він мчав вуличками й завулками, захекався, аж дихати не міг, але позаду слідом за ним гримотіли кроки бронзового велетня. Здавалося, все місто здригається від того ступання. Знесилений Нільс біг-біг, вишукуючи якісь завулки, але переслідувач неначе наперед знав, куди побіжить малий бешкетник, і невпинно крокував за ним. Щойно він повертав на якусь непримітну вуличку, озирався, як із-за рогу вже вистромлялися зловісна палиця і той кутастий капелюх. Серце малого калатало, коліна тремтіли, він знов рвонув уперед, шукаючи якогось сховку. «От халепа! – думав він, наштовхуючись щоразу на зачинені двері. – Невже він справді образився на мене? Ну чого я розпустив язика?»
Наприкінці вулиці хлопчик спинився – далі йшло узбережжя, вкрите піском, тож бігти по ньому було б важко. «Що робити?!» – гарячково тенькало в голові, поки він злякано роззирався довкола.
Та ось збоку церкви Нільс помітив велику постать, яка начебто махала йому рукою. Підбігши ближче, він побачив, що то стоїть дерев’яний дідусь, наново полакований, блискучий, але, видно, вже старий-старий, бо стоїть тут давно. Дерев’яний капелюх був причеплений окремо – аби можна було його зняти. Довге темне волосся обрамляло усміхнене бородате обличчя, через що дідусь здавався добрим-добрим. А може, то так привиділося малому Нільсові, бо серед моторошного нічного міста та ще й із переслідувачем він зрадів би будь-кому.
Місяць саме виринув із-за хмарини й осяяв незнайомця. Аж тепер на руці Дерев’яного, як подумки назвав його хлопчик, Нільс помітив начеплену на мотузці дошку з написаним фарбою простеньким віршиком:
- Людино добра, зупинись!
- У бік мій швидше обернись.
- Хто бідним людям подає,
- Тому й достаток Бог дає.
«Ага! – здогадався малий. – Та це ж просто витесана фігура коло церкви, щоб люди клали в дерев’яний капелюх пожертви для стражденних та вбогих! А що ж я йому дам?..» Поки він на мить замислився, порпаючись у кишенях, зовсім близько почулися моторошні кроки бронзового велетня, від яких у Нільса волосся піднялося дибки. Коліна знов затремтіли, він підвів погляд на Дерев’яного й раптом побачив, що той, скрипнувши, схилився й простягнув до нього руку. Чи грошей він бажав, чи хотів щось спитати в хлопчика – малий не знав, та й не було коли про це міркувати. Він хутко вихопився на товсту дерев’яну долоню, а його добродійник доволі спритно, як для дідуся, сховав Нільса під свого капелюха. І коли грізна палиця Бронзового вже вистромилася з-за рогу, Дерев’яний випростався і з тією самою усмішкою чекав на добросердих перехожих.
Нільс принишк під капелюхом і спостерігав у шпаринку за переслідувачем, що саме наближався. Від гуркоту його важезних кроків аж здригався Дерев’яний. Ось він підступив зовсім близько, обернувся до Дерев’яного лице до лиця, що аж Нільс під капелюхом зіщулився з переляку.
Бронзовий ударив палицею в бруковану дорогу й суворо спитав:
– Хто ти такий? Хутко відповідай!
Дерев’яний, скрипнувши, виструнчився й по-вояцькому промовив:
– Матрос Розенбаум, ваша величносте! Служив боцманом на кораблі «Хоробрий», був двічі поранений у бою, на старість служив сторожем церкви. Посмертно витесаний із дерева замість скриньки для пожертв і стою коло церкви!
Зачувши «ваша величносте», Нільс аж рота роззявив: то це, виявляється, сам король Карл! Авжеж, це ж його ім’ям названо це місто. Як же він одразу не здогадався? А король тим часом продовжував:
– Молодець, боцмане, гарно сказав! А чи не бачив ти тут одного хлопчину – малого, як горобець, та вельми язикатого? Треба б його трохи провчити, бо дуже нечемний.
«Невже видасть?» – злякано загадувався Нільс.
Але дідусь Дерев’яний, так само усміхаючись, відповів:
– Так, ваша величносте, бачив. Він підбіг до мене, передражнив мого віршика й подався до пристані. Певно, він заховався десь у старих кораблях, а тут його ніде нема.
– Ти певен, Розенбауме? – перепитав король. А коли Дерев’яний, скрипнувши, кивнув, то він грізно продовжив: – Чого ж ти стоїш, як той стовп? Треба йти шукати його!
– Ваша величносте, я вже старий став і не наздожену його. То вже ліпше я тут постою, як дозволить ваша королівська величність. А як той малий знову бігтиме повз мене…
– Що? Ти вояк чи ні? Ти на службі чи ні? Я наказую тобі йти зі мною на пошуки малого зухвальця!
Дерев’яний приклав руку до капелюха.
– Слухаюсь, ваша величносте! Служу королю! – і, скрипнувши всім тілом, він зрушився з підставки та помаршував нога в ногу з королем до пристані.
Нільс ледве тримався на голові Розенбаума і з кожним кроком трохи підскакував на дерев’яному волоссі. Крізь щілину він бачив мало, проте стару гавань одразу впізнав. Тут непорушно стояли човни, вітрильники з обірваними вітрилами. Багато суден були оздоблені вирізьбленими фігурами, за якими колись звіддаля пізнавали корабель. Та найбільше вражали старі-престарі військові кораблі, що вишикувались, наче приготувавшись до бою. Тільки в бій вони більше не підуть, бо відслужили королю вірою й правдою, бачили й перемоги, й поразки, хтось повернувся цим кораблем до рідних берегів із високо піднятою головою, а когось переправив корабель, щоб віддати землі тіло хороброго вояка…
Бронзовий і Дерев’яний стояли мовчки, згадуючи запеклі бої, ворогів та побратимів.
Озираючи суворим королівським поглядом непорушні судна, король раптом як гукне:
– Боцмане Розенбаум! Скинь капелюха перед славетними вояками королівського флоту!
Виструнчившись, Дерев’яний хутко скинув капелюх і врочисто мовив:
– Я знімаю капелюх перед королівською величністю – перед тим, хто створив цей флот та чиїм іменем названо це місто! Слава воякам і королю!
– Молодець, Розенбаум, гарно сказав! – похвалив його король. А тоді перевів погляд на нього й скрикнув: – Що це таке, Розенбауме?
На голові Дерев’яного, на самісінькій маківці, стояв, виструнчившись, Нільс і салютував:
– Слава!
Бронзовий люто витріщився, замахнувся палицею і… Зблиснули перші промені сонця, запалили рожевим сяйвом місто й пристань, і Бронзовий разом із Дерев’яним десь поділись, наче у воду впали. А хлопчик цілий та неушкоджений опинився долі. Місто Карлскруна прокидалося, над ним у небі вже літав табун диких гусей, щось вишукуючи. Ось вони шугнули до берега, угледіли на пристані малюка, підхопили на крила й полинули попід хмари.
[1] Ринва – жолоб із трубою, приладнані для стікання дощової води.