Табун летів і летів на північ. Нільсові не терпілося побувати нарешті в краях, звідки приходять морози, дмуть пронизливі вітри, де живуть північні олені та проводять літо дикі гуси. Але дорога була далека і гуси вже неабияк потомилися. Летіли мовчки, не перегукувались, лише коли-не-коли якась гуска розтуляла дзьоба й перепитувала, чи скоро вже острів.
– То скоро вже, га? – питалася гуска, в якої найдужче бурчало в шлунку.
– Не гакай, то швидше долетимо! – незворушно відповідала Акка, не повертаючи голови. Ні-ні, вона не була грубіянкою, а говорила так для того, аби гурт не марнував сил на порожні балачки, а зосередився на меті польоту.
На острів Еланд летіли всі не просто так, а перепочити. А порадили їм це сірі гуси, що саме верталися звідти. Вони вже знали, що лис Смірре тепер вигнанець, отож і радили не спочиваючи мчати до острова, де хижак їх не дістане. Там, мовляв, береги багаті: й водорості зеленіші, й торішніх ягід удосталь.
Акка добре знала дорогу до острова – він лежав трохи ліворуч від північного шляху, та їхній табун ще жодного разу не залітав туди, бо не мав на те потреби. Сам же острів і справді ряснів усілякими пташиними смаколиками, тому туди часто-густо навідувалися чайки, баклани, різномасті строкаті качки й навіть лебеді. Отож і зараз повз них летіло галасливе птаство. У Нільсовій голові аж макітрилося від їхнього галайдакання, бо кожна порода мала свою говірку, а деякі з них були такими крикунами, що хоч вуха затуляй. А як же їх затулиш, коли треба триматися за Мартинову шию?
Раптом усіх огорнула якась мокра біла ковдра – не тепла, не затишна, а якась пронизливо-холодна, що аж пробирало до кісток. Нільс бачив тільки хвіст попередньої гуски, а решта гурту ніби зникла в білій пелені. Нільс кілька разів кліпнув, протер очі, та марно – так нічого й не розвиднилось.
Туман дедалі густішав, гуси вповільнили політ, боячись зіштовхнутися з іншими зграями. Раптом пташині теревені урвав оглушливий постріл – бах! ба-бах! Злякані птахи стрепенулись і заметушилися.
Біла чайка пронизливо скрикнула і впала вниз, а далі дві рябі качки.
– Мисливці! – щосили закричав Нільс. – Акко, стережися! Внизу мисливці!
– Летімо вище! – гукнула Акка і спрямувала табун угору крізь туман.
Птахи кинулися врозтіч, зграї змішалися, й лише через деякий час табун диких гусей зібрався докупи. Вони вже проминули зловісні болота, на яких полюбляли полювати мисливці, проте час від часу до них ще долітали поодинокі постріли. Тепер вони летіли швидше, аби якнайдалі втекти від свого ворога – людини. Туман огортав усе навколо так щільно, що аж скрапував із Нільсового чубчика. Раптом попереду знов почулася стрілянина, птахи заклекотіли, кинулися назад, нічого не розуміючи. Акка вже й сама схвилювалася, та не показувала табунові, що заблукала. Вона саме сушила голову над тим, куди ж повести гусей, як десь збоку вигулькнула довга шия, широко змахнули велетенські крила й нарешті з’явився сам красень лебідь.
– Здоровенькі були, пані Акко! Оце хотів спитати: ви заблукали чи зумисне мисливців дражните? – примружившись, мовив новий супутник.
– Чого б це ми заблукали, добродію? – не повертаючи шиї, відказала гуска. – Летимо прямісінько на острів!
– Та невже? – глузував і далі лебідь. – Та ви, шановна гуско, крутитесь на одному місці. А попереду стріляють ті самі мисливці! От вам і острів! Ге-ге!
Тут уже було не до сміху. Акка рвучко обернулась до нього й здивовано спитала:
– А де ж тоді острів?
Лебідь споважнів, примружив око й гордо мовив:
– Я, звісно, можу показати… коли мене… теє… добре попросять, скажуть «чарівне» слово і всяке таке…
Гусці так кортіло добряче дзьобнути зухвальця, та вона не могла ризикувати: якщо вони справді летять на болота, то табунові загрожує смертельна небезпека! Отож вона тільки скривилася й, стримуючи роздратованість та добираючи «чарівне» слово, видушила з себе:
– Ну, то ви вже скажіть, добродію, де острів… будь ла-а-аска!
Лебідь наче того й чекав. Він ще величніше змахнув крильми, повернувся вбік і гукнув зграї:
– Гайда за мною, дикуни! Чи то пак, перепрошую, дикі гуси.
Акка знала, що лебеді такі зухвальці серед усього птаства, що годі й казати. Дарма що про них складають пісні. Еге, то люди, живучи десь там, на землі, вважають їх такими благородними птахами. Насправді ж вони так величаються, що яке там благородство!
Отож і зараз весь табун люто зиркав на нового проводиря та мусив летіти за ним, бо іншого виходу не було. Лебідь показав напрямок, трохи пролетів, а тоді гайнув у туман, наче розчинився в ньому.
Акка чітко трималася вказаного шляху, коли несподівано знов почулися постріли. Десь далеко внизу гавкали собаки, скрикували поранені птахи. І тут уже не втримався Нільс. Хоч він і знав, що їхня провідниця роздратована й зараз її краще не зачіпати, проте він добре розрізнив голоси тих самих мисливців і гукнув:
– Пані Акко! Це те саме болото, лебідь надурив нас! Ми кружляємо на місці! Летімо назад!
Акка мовчки розвернулася, махнула крилом табунові, і всі рушили назад. До Нільса час від часу долітала якась суто гусяча лайка, якої він ніяк не міг розібрати, але навряд чи то були слова подяки їхньому брехливому порадникові. Трохи пролетівши вбік, гуси почули неймовірний ґелґіт, пташиний лемент, крякання. Пташиний гармидер гучнішав, і гуси зраділи: нарешті!
І ось Акка спрямувала всіх униз крізь туман. Цієї миті білу вологу ковдру простромив промінь сонця, і всі побачили пречудову заплаву біля острова, на якій галасувала сила-силенна всілякого птаства. Потомлені гуси опустились на берег. Вони пили воду, хлюпались, скубли водорості, ганялися одне за одним. Нільс сидів на узбережжі й ласував торішньою ягідкою журавлини.
У заплаві вирувало пташине життя. Крикливі чайки репетували найдужче, качки без упину пірнали й виринали в найнесподіваніших місцях, зголоднілі гуси вишукували водорості, а лебеді за своїм звичаєм гордо плавали між усіма, кидаючи зверхні погляди на пернатих родичів. Мало того, вони рухалися по воді так, наче ця заплава була створена тільки для них. Якщо на шляху лебедя випадково траплялася якась дрібніша істота, він сунув просто на неї, і бідолашна птаха мусила або пірнати й виринати деінде, або з криком сахатися вбік. Хоч усім це добряче набридло, та нічого не вдієш – треба терпіти.
Нільс пообідав, сів на камінець і пильнував Мартина, хоча насправді він спостерігав за заплавою. Його теж починали дратувати пихаті лебеді, хоча досі він про них думав якнайкраще й любив їх малювати. А тут, виявляється, ось вони які! Та враз хлопчик помітив, як мале чорненьке каченя, побачивши лебедя, який горою сунув на нього, хутко пірнуло і… лебідь так скрикнув, що на нього обернулися всі довколишні птахи. Довгошиїй красунчик безпорадно обертався навсібіч, крутив головою, та нічого не втямив. Раптом трохи далі знов почувся лебединий крик – цього разу могутній птах аж підскочив на воді. Третього лебедя спіткала та сама несподіванка, і він так кумедно зарепетував, що той крик аж ніяк не личив благородному птахові. Нільс, бачачи цю картину, аж падав зо сміху.
А спритне чорненьке каченя тим часом вернулося до своєї мами-качки, наче то й не воно все накоїло. Лебеді ж набурмосились, один із них зашипів, і всі гуртом попливли в інший бік заплави.