в якому відбувається жорстокий двобій, а також розкривається таємниця Країни Сонячних Зайчиків
– Ха-ха-ха! – зловісно засміявся пан Морок. – Тепер хай дивиться!.. Ви забули, що ви в моїх володіннях. Тут господар я!.. – І він заспівав свою пісню:
- Зроблений із темної
- Темряви підземної,
- Тіла я не маю,
- Та всіх перемагаю.
- Морок я, і, як захочу,
- Будь-кого я заморочу!
- Заморочу, заморочу,
- Як захочу!..
Поки пан Морок співав, Вася відчув раптом, як хтось торкає його ззаду за плече.
– Це я! – почув він шепіт Незнайомки. – Дай дзеркальце!
– Візьміть! Воно в мене в правій руці! – шепнув Вася. Незнайомка намацала Глечикову руку, в якій він тримав дзеркальце, і забрала його.
Пан Морок закінчив співати і сказав:
– Але як цей «дракон» Вася пробрався в печеру «Тридцять три лиха»? І не захворів! Як він дістав дзеркальце? Адже це могла зробити лише моя Вража сила. Де Змій Горинич? Де Баба Яга? Агенте страху Бабай! Ви відповідаєте за порядок у країні!
– Ваша Темність! На жаль, я нічого не можу сказати… Пробачте, Ваша Темність! Усе це для мене теж така несподіванка…
– Перш за все негайно відберіть у нього дзеркальце!
– Але як?! Ваша Темність! Я ж нічого не бачу. Нічогісінько!
– Навпомацки! Він же стоїть десь поряд із Кощієм Безсмертним! А ти, Кощію, чого мовчиш? Хочеш втратити безсмертя?
Вася відчув, як його хапають і обмацують одразу чотири руки.
– Ваша Темність! Навпомацки нічого не виявили! – вигукнув Бабай.
– Навпомацки нічого нема! – підтакнув йому Кощій Валера.
– Ваша Темність! Дозвольте хоч один промінчик! – попросив Бабай.
– Хоч на одну мить! – докинув слово Кощій Валера.
– Ну, гаразд! Один промінчик. На одну мить! – сказав пан Морок.
І десь нагорі, біля верхівки найвищої ялиці одхилилася чарівна кошмарля, і на галявину пробився один-єдиний сонячний промінець.
І враз де не взялася рука Незнайомки і підставила під той промінь чарівне дзеркальце.
Спалахнуло світло. То з’явився і застрибав на галявині сонячний зайчик Терентій.
– Вва-вай! – перелякано закричав пан Морок.
А сонячний зайчик Терентій вже тримав у лапках довгий сонячний промінь-спис.
- Гей, пан Морок, бережись!
- За плаща свого держись!
- От зніму плаща ураз –
- І загинеш в той же час!
– заспівав Терентій і кинувся на пана Морока.
– Геть! Геть! Геть! – панічно закричав пан Морок, намагаючись полами свого чорного плаща накрити сонячного зайчика.
Почався відчайдушний двобій.
– Бабай! – лементував пан Морок. – Одбери дзеркальце! Наказую!.. Прошу!.. Благаю!..
– Бо… бо… боюсь!.. – белькотів Бабай, не рухаючись із місця.
– Кощій!.. Безсмертний!.. – кричав пан Морок. – Озолочу! Все, що захочеш, зроблю для тебе!
– Як Ба… ба… бай… бо… бо… їться… то що вже мені! – цокотів зубами Кощій Валера. – Таке робиться!.. Таке робиться!..
У Васі все мерехтіло перед очима.
Нарешті Терентій скинув-таки своїм сонячним списом із пана Морока його чорний плащ.
І вмить упала з дерев на землю чорна кошмарля. І освітилася вся галявина сонцем.
У траві лежала жалюгідна брудна чорна шматина – все, що лишилося від пана Морока.
Бабай та Кощій Валера, заціпенівши, дивилися на Незнайомку, яка з дзеркальцем у руках велично стояла посеред осяяної сонцем галявини.
– Бабаєвський! – вчительським тоном сказала Незнайомка. – Підійди до мене і глянь у дзеркальце!
Агент страху Бабай, мов загіпнотизований, покірно підійшов до Незнайомки, зазирнув у дзеркальце, скрикнув і на очах у Глечика враз перетворився на незугарного підлітка із сигаретою в зубах.
– Вийди з лісу! – наказала Незнайомка.
І незугарний підліток, схиливши голову, поплентався з галявини і зник за деревами.
Вася Глечик вражено дивився на Незнайомку, і несподівано неймовірна підозра ворухнулася в його душі.
– Це вона! Вона! – раптом несамовито закричав Кощій Валера. – Ой! Я більше не буду! Я більше не буду! – Він кинувся в ліс і зник за деревами.
Вася тільки рота роззявив від подиву. А Незнайомка зняла маску і скинула з голови білу перуку…
– Катерино Степанівно! – вигукнув Глечик. – Це ви?
– Я! – всміхнулася учителька.
– Як же так?.. – розгублено закліпав очима Вася. – Ви ж казали… що ви з Країни Сонячних Зайчиків?
– Так!.. – сказав Терентій. – Усі вчителі – з Країни Сонячних Зайчиків. Тільки учні про це не знають. Чарівна Країна Сонячних Зайчиків – це країна добра і знань. Ти, певне, чув не раз слова – «світло знань», «світло добра». Це недарма… У Країні Сонячних Зайчиків неподалік од Палацу Чарівних Казок є Сад Добра і Знань. І в тому саду працюють Постійні Курси класних чарівників. То вони тільки так називаються в школі – класні керівники. Для конспірації. А насправді вони – класні чарівники. І от щороку кожен учитель один місяць улітку, коли в школах канікули, живе в Країні Сонячних Зайчиків, навчається на Курсах класних чарівників. Ти ж знаєш, що у вчителів два місяці відпустки, а от у всіх трудящих – тільки один. То спеціально так зроблено. Бо один же місяць улітку вони вчаться на Курсах класних чарівників…
«Справді! У вчителів таки два місяці відпустки, а у всіх інших – один… – подумав Глечик. – От дивина! А ми й гадки не мали, чого це…»
Але тут він згадав про несподіване перетворення і втечу Бабая, і думки його перервалися.
– А Бабай… – почав було він.
– Теж зачарований паном Мороком наш колишній учень, – сказала Катерина Степанівна. – Найбільш неблагополучний з усіх наших учнів. Він потрапив до колонії неповнолітніх правопорушників…
– А Валера? Він же втік, так і не глянувши в чарівне дзеркальце!.. – скрикнув Вася. – Це я, я винен! Не зміг його врятувати. Ех, вареник я, й більше нічого! Пігмей! Редиска!
– Ні, Васю! Зовсім ти не вареник, не пігмей і не редиска! А справжнісінький молодець! Без тебе нічого б не вийшло… А за Валеру ти не турбуйся. Він і сам усе зрозумів. І в основному завдяки тобі, твоїй дружбі. Дзеркальце йому вже не потрібне.
– Він сам повернеться назад у дитинство?
– Аякже… Стривай, здається, він уже гукає тебе.
Справді, у лісі лунав Валерин голос: «Васю! Агов! Де ти?..»
– Ну, прощай, незнайомець Вася Глечик із четвертого «Б» класу!.. До зустрічі! У школі! – Катерина Степанівна лагідно всміхнулася Васі.
І враз зникла. Наче й не було її.
І всі хатки зникли, і печера, і погребня, і паркан, і ворота… Зникла вся Зландія. Тільки чорна брудна ганчірка валялася на землі.
Глечик стояв біля великого трухлявого пня посеред тієї галявини, де вони з Валерою посварилися.
– Васю! Ну озовись! Де ти? – лунав з гущавини жалібний, розпачливий голос друга.
– Валеро! Я тут! Я тут! – щосили закричав Глечик. – Сюди! Валеро!
З кущів нарешті вибіг Валера. Блідий, захеканий, очі горять…
Кинувся до Васі, за руки схопив, слова сказати не може.
Тільки хекає, ледве дише.
– Де? Де ти був? – затермосив його Вася.
– Ой!.. Ой!.. – спромігся нарешті на слово Валера. – Не кажи!.. Так злякався!.. Розумієш, зайшов у гущавину, вибратися не можу. В який бік іти, не знаю. Заблукав зовсім… І таке приверзлося!.. Жах!..
– І мені! – сказав Глечик.
– Ху! Аж ноги підгинаються! – стомлено сказав Валера, присідаючи на траву. І враз – вва-вай! – підскочив угору.
– Що таке? – здивовано вигукнув Глечик..
– На… на їжака сів… Оно побіг у кущі! – скривився Валера.
– Знайшли-таки того їжака! – засміявся Вася.
– Ой! Гайда швидше додому!.. Так пізно!.. Там уже, мабуть, хвилюються… І твої… мама, сестра, тьотя… І мої… – Валера одвів очі.
– Гайда! – весело сказав Глечик.