Пан Морок, кутаючись у чорний оксамитовий плащ із каптуром, неквапно походжав по Зландії. Всі спали. У своїй хатинці на курячих ніжках свистіла носом Баба Яга. Хукав полум’ям крізь сон Змій Горинич, який завжди спав на ганку, щоб не наробити в хаті пожежі. А з будиночка Кощія Безсмертного лунало таке гучне хропіння, що будиночок аж хитався й підскакував.
Пан Морок задоволено усміхався. То були для нього наймиліші хвилини. Щойно він балакав по чарифону з віце-президентом Страхолюндії Кошмаром Кошмаровичем. Ойой доповів своєму президентові, що всі кошмари розбіглися лякати людей і в Страхолюндії тиша і спокій.
Про надзвичайну подію, яка сталася нещодавно, тобто про звільнення Нусею Сяйвика і втрату чаривізора, пан Морок ще нічого не знав. Кошмар Кошмарович не наважився доповісти панові Мороку про це уночі і, щоб не псувати йому настрій, вирішив відкласти на ранок.
Отже, настрій у пана Морока був пречудовий. Він уявляв собі, як здригаються і скрикують крізь сон від кошмарів люди, тихенько підхихикував і мугикав собі під ніс пісеньку, яку щойно склав:
- Тари-бари-бумбарари!
- Я співаю про кошмари,
- Про кошмари неймовірні
- І жахливі,
- Про хвилини мої радісні,
- Щасливі.
- Бо для мене втіхи більшої
- Немає, –
- Коли хтось кричить від страху
- І страждає.
- Тари-бари-бумбарари!
- Та нема страшніше кари,
- Ніж мої нічні кошмари.
- Тари-бари-бумбарари!..
Він так захопився, що не одразу помітив, як у нічному небі з’явилося щось дивне. Це «щось» швидко наближалось і скоро сховалося за верховіттям дерев. У пана Морока навіть майнула думка – чи не один це з кошмарів прилітав на його пісню. Іноді вони таке робили. Але завжди одразу з’являлися перед його очі. А тут ніхто не з’явився.
– Ану-ну! Що це за мара? – здивувався пан Морок і посунув туди, де зникла за деревами ота чудасія.
І враз на трухлявому пеньку в гущавині він побачив місячного зайчика, який усміхався і пряв довгими вушками.
– Тю! – вражено сказав пан Морок, глянувши на захмарене небо. – Звідки ти взявся?!
Аж гульк – поруч на кущі з’явився другий місячний зайчик.
– Тю! – вражено повторив пан Морок.
Другий зайчик теж усміхався і пряв довгими вушками.
– А згиньте! Трах-тарарах! – гримнув пан Морок і змахнув полами свого чорного плаща.
Але місячні зайчики не згинули. А просто перескочили на інші місця і застрибали по гілках дерев. Пан Морок кинувся за ними.
Тим часом Нуся, залишивши чаривізор сові й пугачу, кинулася до хатки на курячих ніжках.
У дівчинки калатало серце, коли вона, відчинивши двері, переступила поріг. Ще б пак! Уперше в житті вона потрапила до хатки Баби Яги.
Півхати займала велика піч, в якій палахкотіло вугілля. На печі, посвистуючи довгим гачкуватим носом, спала Баба Яга. В її роззявленому роті стирчав один-єдиний гострий жовтий зуб. Відстібнута кістяна нога лежала на ослоні.
У кутку стояв мішок з картоплею, а на ньому корзина з цибулею.
Затиснувши в руці квітку матіоли, Нуся навшпиньках підійшла до корзини. І почала по черзі притуляти квітку матіоли до цибулин.
«Невже Баба Яга вже скришила ту цибулину?» – з жахом подумала дівчинка.
Та враз одна з цибулин заворушилася, ожила, і з корзини піднявся чоловічок – голова, схожа на цибулину, зелена борідка, мов цибулячі стрілки, на потилиці гном’ячий ковпачок із китицею, зелені оченята дивляться здивовано-радісно. Аж тут на печі заворушилася й пронизливо свиснула носом Баба Яга.
– Тікаймо! – шепнула Нуся.
Гном-агроном Цибулька спритно метнувся до дверей, з розгону перескочив через поріг і зник. Баба Яга його й не помітила.
Нуся рвонулася теж… Але не встигла. Кістлява рука Баби Яги схопила її за плече.